Читать онлайн книгу "Машина часу"

Машина часу
Герберт Джордж Веллс


Бiблiотека свiтовоi лiтератури
До книжки увiйшли вибранi твори видатного англiйського письменника Герберта Веллса – «Машина часу», «Острiв доктора Моро», «Невидимець» та «Вiйна свiтiв». Цими романами було започатковано такий надзвичайно популярний у ХХ сторiччi рiзновид лiтератури, як наукова фантастика, але великою мiрою вони мiстили в собi й прикмети соцiальноi антиутопii. Герберт Веллс був одним з першопрохiдцiв у жанрi науковоi фантастики i зробив неймовiрний вплив на розвиток лiтератури i культури в цiлому. Твори його вiдрiзняються оригiнальнiстю, непередбачуваним сюжетом i яскравими, цiкавими героями. А деякi винаходи, описанi ним ще сто рокiв тому, сьогоднi дiйсно iснують.





Герберт Веллс

Машина часу



© Д. Х. Паламарчук (правонаступники), переклад украiнською, 1967

© Б. П. Бублик, В. А. Мурликiн, колажi, 2003

© Т. О. Калюжна, художне оформлення, 2020

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2001


?










Герберт Веллс

Машина часу



Присвячуеться Вiльямовi-Ернесту Генлi


Переклав Микола ІВАНОВ









І. ВСТУП







Мандрiвник у Часi (так найслушнiше його назвати) розказував нам якiсь дивовижнi речi. Його сiрi очi спалахували й блищали, а обличчя, звичайно блiде, порожевiло й свiтилося збудженням. У камiнi яскраво палахкотiв вогонь. М’яке свiтло електричних лампочок пiд срiбними дашками переливалося в наших склянках. Крiсла – оригiнальний винахiд господаря – скорiше обiймали та пестили нас, анiж були просто мiсцем для сидiння. У товариствi панувала та чудова пообiдня атмосфера, коли думки, не зв’язанi путами фактiв i точностi, вiльно линуть. Господар викладав нам своi теорii, позначаючи рухом тонкого вказiвного пальця найголовнiшi твердження, а ми, посiдавши в крiсла, недбало прислухалися до цих, як ми вважали, парадоксiв, захоплюючись невичерпно багатою фантазiею оповiдача.

– Прошу слухати мене уважно, – почав вiн. – Я буду заперечувати деякi майже загальновизнанi iдеi. Наприклад, геометрiю, якоi вас учили в школах, побудовано на непорозумiннi…

– Чи не занадто важкий предмет, щоб починати саме з нього? – висловив сумнiв Фiлбi, прискiпливий чоловiк iз рудою чуприною.

– Я не збираюся нав’язувати вам будь-яку iдею, не обгрунтувавши ii. Але невдовзi ви змушенi будете погодитись iз моiми твердженнями, бо це необхiдно. Ви, безперечно, знаете, що математична лiнiя, лiнiя без товщини, уявна i не мае реального iснування. Вас цього вчили? Немае насправдi й математичноi площини. Все це чистi абстракцii.

– Цiлком правильно, – ствердив Психолог.

– У такому разi не iснуе в природi й математичного куба, що мае тiльки висоту, ширину та довжину.

– Тут уже я повинен заперечити, – сказав Фiлбi. – Тверде тiло, безсумнiвно, мусить iснувати. Реальнi речi…

– Здебiльшого так i думають. Та заждiть хвилинку. Чи може iснувати позачасовий куб?

– Я не розумiю, – промовив Фiлбi.

– Чи може бути такий куб, який не мав би хоча б миттевого iснування?

Фiлбi замислився.

– Отже, ясно, – вiв далi Мандрiвник, – що кожне реальне тiло повинно мати чотири вимiри: воно повинно мати Довжину, Ширину, Висоту й Тривалiсть iснування. Однак через нашу вроджену обмеженiсть – я зараз поясню це докладнiше – ми схильнi недобачати цього факту. Насправдi ж iснують чотири вимiри, з яких три ми називаемо просторовими, а четвертий – часовим. Щоправда, е тенденцiя встановити якусь вигадану рiзницю мiж першими трьома вимiрами i четвертим. Але тiльки тому, що свiдомiсть наша, вiд початку й до кiнця нашого життя, iмпульсивно пересуваеться цим четвертим вимiром тiльки в одному напрямi.

– Це, – сказав Дуже Молодий Чоловiк, роблячи вiдчайдушнi спроби запалити вiд лампи сигарету, – це… i справдi абсолютно ясно.

– Цiкаво, що якраз на це нiхто не звертае нiякоi уваги, – пожвавившись, провадив далi Мандрiвник у Часi. – А проте це ж бо й е четвертий вимiр, дарма що дехто, говорячи про нього, не уявляе собi, що вiн означае. Власне, це лише iнакший погляд на Час. Мiж Часом та будь-яким з iнших трьох вимiрiв тiльки та рiзниця, що наша свiдомiсть повсякчас пересуваеться вздовж нього. На жаль, чимало невiгласiв мають про це хибне уявлення. Всi ви, звичайно, знаете суть iхнiх заперечень проти четвертого вимiру.

– Я не знаю, – признався Провiнцiйний Мер.

– Це дуже просто. Простiр, як уявляють його нашi математики, мае три вимiри: Ширину, Довжину й Висоту, котрi завжди визначаються вiдповiдними площинами, кожна з яких стоiть пiд прямим кутом до двох iнших. Знайшлися деякi мудрецi, що поставили собi питання: а чому лише три вимiри, чому не може iснувати й четвертий – пiд прямим кутом до решти трьох? Дехто пробував навiть створити чотиривимiрну геометрiю. Десь мiсяць тому професор Саймон Ньюком[1 - Саймон Ньюком (1835–1809) – американський астроном.] доповiдав про це в Нью-Йоркському математичному товариствi. Ви знаете, що на плоскiй поверхнi, яка мае тiльки два вимiри, можна зобразити i тривимiрне тiло. Так само, думають вони, модель з трьома вимiрами дасть iм змогу подати зображення чотиривимiрного тiла. Рiч лише в тiм, щоб опанувати перспективу тiла. Розумiете?

– Та нiбито, – пробурмотiв Провiнцiйний Мер i, насупивши брови, поринув у глибокодумнi мiркування. Губи його ворушилися, немов вiн повторював якесь заклинання.

– Так, тепер я нiбито розумiю, – повторив вiн трохи згодом, i обличчя його одразу пояснiшало.

– Мушу сказати вам, що якийсь час я й сам працював над геометрiею чотирьох вимiрiв i дiйшов деяких цiкавих висновкiв. Ось, наприклад, портрет людини у вiцi восьми рокiв, оце вона в п’ятнадцять рокiв, а оце – в сiмнадцять, у двадцять три i так далi. Все це, сказати б, тривимiрнi зображення чотиривимiрного тiла, яке становить собою щось стале й незмiнне.

– Вченi, – вiв далi Мандрiвник у Часi, трохи помовчавши, щоб слухачi встигли засвоiти сказане, – вченi дуже добре знають, що Час е один з видiв Простору. Ось вам звичайна наукова дiаграма – крива погоди. Лiнiя, по якiй я веду палець, показуе коливання барометра. Вчора вдень вiн стояв отут, надвечiр спустився, сьогоднi ранком пiднявся знову й поволi йде вгору. Звiсно, живе срiбло не креслило цiеi лiнii на жодному з визнаних усiма просторових вимiрiв. Але його коливання абсолютно точно визначаються нашою лiнiею, тому слiд зробити висновок, що така лiнiя була накреслена саме в часовому вимiрi.

– Чому ж тодi, – спитав Лiкар, втупивши очi у вогонь камiна, – чому ж тодi, коли Час е тiльки Четвертим Вимiром Простору, його завжди визначали, та й тепер визначають, як щось зовсiм вiдмiнне? І чому не можемо ми пересуватись в ньому так, як i в iнших вимiрах Простору?

Мандрiвник усмiхнувся.

– А ви певнi, що ми так уже вiльно можемо пересуватись у Просторi? Ми можемо пiти праворуч чи лiворуч, ступити назад або вперед, i люди завжди робили це. Я не заперечую, що ми вiльно пересуваемось у двох вимiрах. А що скажете ви про пересування вгору та вниз? Тут уже нашi можливостi обмежуе сила тяжiння.

– Не зовсiм так, – сказав Лiкар. – Адже е повiтрянi кулi.

– Але до повiтряних куль люди зовсiм не могли пересуватись у вертикальному напрямi, якщо не зважати на стрибки угору та пiдняття на нерiвностi земноi поверхнi.

– І все-таки, хай i мало, а ми пересуваемося вгору та вниз, – не мiг угамуватися Лiкар.

– Легше, значно легше вниз, нiж угору.

– А в Часi ви не можете пересуватися зовсiм. Ви не спроможнi анi на крок вiдiйти вiд сучасного моменту.

– Ось тут, любий друже, ви й помиляетеся. Саме в цьому помиляеться й цiлий свiт. Ми завжди вiдходимо вiд сучасного моменту. Наше духовне життя – рiч нематерiальна, воно не мае нiяких вимiрiв i пересуваеться з однаковою швидкiстю вiд колиски й до могили в Четвертому Вимiрi Простору – Часi. Це подiбно до того, коли б ми, почавши свое iснування на висотi п’ятдесяти миль над землею, неухильно падали вниз.

– Але головнi труднощi в тому, що в Просторi ми вiльно пересуваемось у всiх напрямках, а пересуватися в Часi, як хотiли б, не можемо, – зауважив Психолог.

– У цьому й полягае суть мого великого винаходу. Ви помиляетесь, кажучи, нiби ми не спроможнi пересуватись у Часi. Коли я, наприклад, пригадую якусь минулу подiю й цiлком виразно уявляю ii, я, власне, одходжу назад до моменту ii здiйснення; на той час я, так би мовити, подумки вiдсутнiй: я на хвилину стрибаю назад, у минуле. Звичайно, ми не маемо змоги залишатися в минулому стiльки часу, скiльки хочемо, так само як дикун або тварина не може зависнути в повiтрi на вiддалi хоча б шести футiв вiд землi. З ц ього погляду цивiлiзована людина мае перевагу перед дикуном. Вона може, подолавши силу земного тяжiння, пiднятися на повiтрянiй кулi. То чого ж не уявити, що зрештою i в часовому вимiрi ми зможемо зупиняти або прискорювати свiй рух чи навiть повертати його назад, пересуваючись у протилежному напрямi?

– Це аж нiяк неможливо, – почав був Фiлбi. – Це вже…

– Чого б i нi? – здивувався Мандрiвник у Часi.

– Це суперечить розуму.

– Якому розуму? – спитав Мандрiвник.

– Ви можете доводити, що чорне – бiле, та мене нiколи в цьому не переконаете, – сказав Фiлбi.

– Може, й не переконаю, – погодився Мандрiвник, – але тепер ви хоч зможете зрозумiти мету моiх дослiджень у царинi геометрii чотирьох вимiрiв. Я вiддавна вже плекаю думку про машину…

– Щоб мандрувати в Часi! – вигукнув Дуже Молодий Чоловiк.

– Вона рухатиметься i в Часi, i в Просторi, залежно вiд бажання того, хто керуватиме нею.

Фiлбi тiльки посмiхнувся.

– Я перевiрив ii на дослiдi, – сказав Мандрiвник у Часi.

– Надзвичайно корисний винахiд для iсторика, – промовив Психолог. – Можна було б повернутися в минуле i перевiрити, скажiмо, вiдому всiм оповiдь про Гастiнгську битву[2 - Гастiнгс – мiсто на пiвденному сходi Англii. Бiля цього мiста 1066 р. сталася битва мiж англосаксами i нормандськими завойовниками.].

– Чи не боiтеся, що звернете на себе забагато уваги? – застерiг Лiкар. – Нашi предки не дуже полюбляли анахронiзми.

– Можна було б вивчити грецьку мову з уст самого Гомера або Платона, – замрiяно мовив Дуже Молодий Чоловiк.

– І вони напевно поставили б вам незадовiльно. Адже нiмецькi вченi навдивовижу вдосконалили iхню давню мову.

– Тодi нам лишаеться ще майбутне, – не вгамовувався Дуже Молодий Чоловiк. – Подумайте тiльки! Можна покласти всi своi грошi в банк пiд проценти, а самому майнути вперед.

– І виявити, що суспiльство там засноване на суто комунiстичних засадах, – докинув я.

– З усiх найекстравагантнiших теорiй… – почав Психолог.

– Авжеж. Так само думав i я i тому нiколи не казав про це, аж доки…

– Ви не пересвiдчилися в цьому з дослiду! – скрикнув я. – І можете довести це?

– Продемонструйте ваш дослiд, – вигукнув Фiлбi, починаючи вже нетерпеливитись.

– Еге ж, покажiть нам вашi спроби, – приеднався до нього Психолог, – хоч я знаю, що все це химери.

Мандрiвник у Часi обвiв нас поглядом i посмiхнувся. Далi, з тiею ж посмiшкою, вiн засунув руки в кишенi й повiльно вийшов з кiмнати, i ми чули, як вiн човгав ногами, проходячи довгим коридором униз до своеi лабораторii.

– Чого це вiн туди подався? – здивовано глянув на нас Психолог.

– Утне якусь штуку, – висловив гадку Лiкар.

Фiлбi заходився розповiдати про фокусника, що його вiн бачив у Барслемi, та Мандрiвник у Часi повернувся, i оповiдання Фiлбi ми вже так i не почули.




II. МАШИНА


В руках Мандрiвник у Часi тримав якусь блискучу металеву раму, розмiром трохи бiльшу за настiльний годинник, надзвичайно тонкоi роботи. Була вона iз слоновоi костi й якоiсь прозороi кристалiчноi речовини. Надалi я мушу додержувати цiлковитоi точностi, бо те, про що мовитиметься, здасться вам абсолютно неможливим (звичайно, коли не йняти вiри поясненням нашого господаря). Мандрiвник узяв маленький восьмикутний столик, що iх було кiлька в кiмнатi, i пiдсунув до камiна так, щоб двi нiжки його стали на килимок. На столик вiн поклав свою машину, потiм пiдсунув стiлець i сiв. На столику стояла ще маленька лампочка пiд абажуром, яка яскраво освiтлювала все навкруги. В кiмнатi горiло ще з дванадцятеро свiчок: двi з них, у бронзових свiчниках, – на поличцi камiна, а решта в канделябрах. Отож було ясно як удень. Я сiв у низеньке крiсло, поставивши його майже мiж камiном i Мандрiвником у Часi. Фiлбi примостився позад Мандрiвника й дивився поверх його плечей. Лiкар i Провiнцiйний Мер сидiли праворуч вiд нього, а Психолог – лiворуч. Ззаду Психолога стояв Дуже Молодий Чоловiк. Всi ми були настороженi. Я вважаю за неймовiрне, щоб за таких умов нас спромоглися б обдурити, хоч би який хитрий та дотепний не був фокусник.

Мандрiвник у Часi глянув спершу на нас, а тодi на машину.

– Ну? – пiдганяв його Психолог.

– Цей невеличкий прилад, – сказав Мандрiвник, спершися лiктями на стiл i поклавши обидвi руки на свiй апарат, – тiльки модель. Це – мiй проект Машини, щоб подорожувати в Часi. Вигляд у неi, як бачите, дуже загадковий, а круг цього бруска нiби мерехтить щось, надаючи всьому апарату якогось фантастичного характеру. Оце, – вказав вiн пальцем, – один маленький бiлий важiль, а то – другий.

Лiкар пiдвiвся з крiсла й пильно оглянув модель.

– Зроблено чудово, – схвалив вiн.

– Вона забрала в мене два роки працi, – зауважив Мандрiвник, а коли всi ми й собi оглянули машину, додав: –

А тепер, – прошу звернути увагу, – цей от важiль посилае машину в майбутне, а цей рухае ii у зворотному напрямi. На цьому сiдельцi сидить той, хто подорожуе в Часi. Зараз, щойно я натисну важiль, машина рушить звiдси. Вона зникне, перейде в майбутне. Огляньте ii добре. Огляньте й столик, аби впевнитись, що нiякого фокуса тут нема. Я не хотiв би втратити цю модель та ще й на додаток заробити прiзвисько шахрая.

На хвилину запала мовчанка. Психолог, здавалось, хотiв менi щось сказати, але передумав. Тодi Мандрiвник простяг пальця до важеля.

– Нi, – якось несподiвано сказав вiн, – дайте менi хто-небудь руку.

Обернувшись до Психолога, вiн узяв його за руку i попросив простягти вказiвний палець. Отже, Психолог сам особисто послав модель Машини Часу в нескiнченну подорож. Ми всi бачили, як повернувся важiль. Я абсолютно певний, що нiякого шахрайства тут не було. На нас вiйнуло вiтром, полум’я в лампi пiдскочило, одна свiчка на камiнi погасла, а маленька машина швидко крутнулася, немов потьмянiла, одну мить здавалася якоюсь марою, привидом з жаринок та слоновоi костi i… зникла. На столику залишилася сама лампа.

Якусь хвилину всi мовчали. Нарештi Фiлбi порушив тишу, вилаявшись пiвголосом. Психолог, очунявши вiд подиву, зазирнув пiд стiл. Мандрiвник у Часi вибухнув веселим смiхом.

– Ну й як? – кивнув вiн Психологовi, пiдiйшов до камiна, взяв з полички тютюн i, обернувшись до нас спиною, став набивати люльку.

Ми перезирнулися.

– Слухайте, – сказав Лiкар, – ви це серйозно? Ви таки й справдi думаете, що машина мандруе собi десь у Часi?

– Авжеж, – вiдповiв Мандрiвник, нахиляючись до вогню, щоб вiд скiпки розпалити люльку. – Скажу бiльше, – вiн глянув просто в обличчя Психологовi, який у збентеженнi забув обрiзати кiнчик сигари й даремно силкувався розкурити ii, – скажу бiльше: там, – вiн хитнув головою в напрямi лабораторii, – у мене стоiть майже закiнчена велика машина, i, коли вона буде зовсiм готова, я й сам вирушу в таку подорож.

– Ви хочете сказати, що ваша модель мандруе десь у майбутньому? – спитав Фiлбi.

– У майбутньому чи в минулому, цього я ще точно не знаю.

По короткiй паузi у Психолога сяйнула думка.

– Коли вже вона й подорожуе десь, то лише в минулому, – сказав вiн.

– Чому в минулому? – зацiкавився Мандрiвник.

– Я вважаю, що машина не пересунулась у Просторi. Значить, подорожуючи тiльки в Часi, вона мусила б бути тепер тут, бо разом iз нею посуваеться вперед i самий Час.

– Але, якби вона була в минулому, ми побачили б ii, коли входили в цю кiмнату, й сьогоднi, i минулого четверга, i в четвер два тижнi тому, i так далi, – заперечив я.

– Зауваження слушнi, – прибравши безстороннього вигляду i повертаючись до Мандрiвника, сказав Провiнцiйний Мер.

– Анiтрохи, – вiдповiв той. – Подумайте лишень, – звернувся вiн до Психолога, – i ви легко це з’ясуете. Це ж просто зображення поза межами свiдомостi, так що нашi чуття не можуть його вловити.

– Звичайно, – погодився Психолог. – Це дуже просте питання з погляду психологii, – запевнив вiн нас, – i менi слiд було б цього не забувати. Воно досить легке для розумiння й чудово пiдтверджуе цей парадокс. Ми не можемо бачити окремих моментiв руху колеса в веретенi або льоту кулi в повiтрi. Якщо машина пересуваеться в Часi iз швидкiстю в п’ятдесят чи сто разiв бiльшою, нiж пересуваемось ми, якщо вона за секунду проходить стiльки Часу, скiльки ми за хвилину, то й враження вiд ii руху дорiвнюватиме однiй п’ятдесятiй чи однiй сотiй частинi враження, яке вона справила б на нас, коли б не пересувалася в Часi. Це досить легко зрозумiти. Ось бачите? – засмiявся вiн, проводячи рукою по тому мiсцю, де стояла машина.

Кiлька хвилин ми просидiли мовчки, не спускаючи очей з порожнього стола. Мовчанку порушив Мандрiвник, запитавши, що думаемо ми про це все.

– Тепер, увечерi, воно скидаеться на правду, – сказав Лiкар, – але зачекаймо до завтра. Вранцi завжди краще думаеться.

– Може, вам цiкаво подивитись на саму Машину Часу? – спитав Мандрiвник. За цими словами вiн узяв лампу й повiв нас довгим коридором, де завжди стояв протяг, до лабораторii. Я виразно пригадую, як мерехтiло свiтло лампи, якою широкою та чудернацькою здавалась тiнь од його голови, як танцювали на стiнi нашi силуети, як ми йшли слiдом за ним, дивуючись i все ще не вiрячи, i як у лабораторii ми побачили збiльшену копiю того маленького апарата, що недавно зник у нас з очей. Однi частини Машини зробленi були з нiкелю, iншi зi слоновоi костi, деякi, безперечно, вирiзьблено або випиляно з гiрського кришталю. Прилад стояв майже готовий; лише якiсь кривi кришталевi прути лежали незакiнченi на лавi бiля кiлькох креслень. Я взяв один iз них, щоб краще роздивитися. Здавалося, вони були з кварцу.

– Слухайте, ви таки серйозно? – вагався Лiкар. – А може, це звичайний жарт, на зразок отого привиду, що його ви показували нам минулого Рiздва?

– На цiй Машинi я збираюся дослiдити Час, – вiдповiв Мандрiвник, пiдiймаючи лампу високо над головою. – Зрозумiли? Я нiколи в життi не був серйознiший, нiж оце зараз.

Нiхто з нас не знав, як поставитись до його слiв. Кинувши оком з-за плечей Лiкаря, я зустрiвся поглядом з Фiлбi, i вiн промовисто пiдморгнув до мене.




III. МАНДРІВНИК У ЧАСІ ПОВЕРТАЄТЬСЯ


Менi здаеться, тодi нiхто з нас не вiрив у Машину Часу. Рiч у тому, що Мандрiвник у Часi був занадто розумна людина, щоб йому можна було вiрити беззастережно. Ви нiколи не сказали б, що добре його знаете. За його удаваною щирiстю завжди вiдчувалося щось недомовлене, щось приховане. Якби ту модель нам показував i давав до неi пояснення – нехай i словами Мандрiвника – Фiлбi, недовiр’я в нас було б куди менше. Ми розумiли б мотиви, що керують ним. Та й перший-лiпший рiзник зрозумiв би Фiлбi. Але Мандрiвникова вдача мала надто багато незвичайних рис, щоб на нього ми могли покластися. Те, що вславило б iншу – не таку тямущу – людину, сприймалося вiд нього тiльки як фокус. Величезна помилка – робити будь-що з видимою легкiстю. Серйознi люди, що з повагою ставились до Мандрiвника, нiколи не були певнi в ньому. На iхню думку, вони б ризикували своею поважною репутацiею, поклавшися на його мiркування: це було б так само небезпечно, як довiрити дитячим рукам коштовну рiч iз тендiтноi порцеляни. Отже, менi здаеться, що мiж тим четвергом i четвергом наступного тижня майже нiхто не заводив розмову про подорож у Часi, дарма що вона зацiкавила всiх нас. Думали ми i про неймовiрнi перспективи, що вiдкривала б така подорож, i про практичну ii нездiйсненнiсть, i про кумеднi анахронiзми та цiлковитий хаос, що постав би, якби вона вiдбулася. Мене особисто найбiльше вразив фокус з моделлю. Пригадую, що я порушив це питання, зустрiвшись в п’ятницю з Лiкарем на засiданнi Лiннеiвського товариства. Вiн казав, що бачив дещо подiбне в Тюбiнгенi, i особливу увагу звертав на те, що одна свiчка пiд час дослiду погасла. Та пояснити, як саме зроблено було той фокус, вiн не мiг.

Я дуже часто вiдвiдував Мандрiвника в Часi i найближчого четверга, за своiм звичаем, так само вибрався до Рiчмон-да. Приiхав я до нього пiзно i у вiтальнi застав уже четверо чи п’ятеро гостей. Бiля камiна стояв Лiкар з аркушем паперу в однiй руцi i з годинником – у другiй. Я окинув поглядом присутнiх, шукаючи Мандрiвника.

– Тепер уже пiв на восьму, – сказав Лiкар. – Може, пообiдаемо?

– А де ж… – спитав я, назвавши прiзвище нашого господаря.

– А ви щойно прийшли? Це якась дивна рiч. Певно, його десь затримали. У цiй записцi вiн просить нас починати обiд, якщо до сьомоi вiн не з’явиться. Пише, що пояснить усе, коли повернеться.

– Шкода буде, як обiд перестоiть, – зауважив Редактор поширеноi щоденноi газети, i Лiкар подзвонив, щоб подавали на стiл.

Крiм мене, з присутнiх на попередньому обiдi були тiльки Психолог та Лiкар. Але були й iншi: Бленк, вищезгаданий Редактор, один журналiст i якийсь спокiйний, дуже скромний бородань, що, як помiтив я, за весь вечiр не сказав нi слова. Розмовляючи за обiдом, ми по-рiзному тлумачили вiдсутнiсть господаря, а я напiвжартома висловив гадку, що вiн подався подорожувати в Часi. Редактор попросив пояснити моi слова, i Психолог почав досить незграбно розказувати йому про дотепний парадокс i фокус, свiдками якого ми були тиждень тому. Вiн дiйшов уже до середини своеi розповiдi, коли дверi з коридора безгучно й повiльно вiдчинилися. Я сидiв навпроти них i помiтив це перший.

– А! – промовив я. – Нарештi.

Дверi вiдчинились на всю широчiнь. Перед нами стояв Мандрiвник у Часi. Я скрикнув з подиву.

– Боже милий! Що з вами сталося, друже? – вигукнув Лiкар, глянувши на нього зблизька. Всi присутнi обернулися до дверей.

Вигляд у нього був i справдi дивний. Пiджак запорошений i забруднений, рукави внизу – в зелених плямах, волосся розкуйовджене. Менi навiть здалося, що вiн посивiв; не знаю, чи то вiд пилу, чи, може, й справдi волосся його трохи посiрiло. Вiн був блiдий як мрець; на пiдборiддi видно було напiвзагоений порiз; обличчя виражало страждання й смуток. Якусь мить вiн постояв коло дверей, нiби ослiплений свiтлом, а тодi, трохи накульгуючи, як той волоцюга, що намуляв ногу, ступив у кiмнату. Ми мовчки дивились на нього, чекаючи, коли вiн заговорить.

Проте Мандрiвник не мовив анi слова i, доплентавшись до столу, простягнув руку до вина. Редактор налив склянку шампанського й пiдсунув ii господаревi. Той випив i немов ожив; принаймнi вiн огледiвся, i щось схоже на його колишню усмiшку майнуло в нього на обличчi.

– Що в бiса ви робили? – спитав Лiкар.

Мандрiвник, здавалося, не чув запитання.

– Та ви не турбуйтеся, – запинаючись, вимовив вiн, – я почуваю себе цiлком добре.

Вiн замовк, мовчки пiдсунув свою склянку до пляшки i, коли йому налили ще, перехилив ii одним духом.

– Тепер гаразд! – сказав вiн. Його сiрi очi засяяли, а на щоках з’явився рум’янець. Вiн iз видимим задоволенням глянув на нас i пройшовся по теплiй i затишнiй кiмнатi.

– Пiду помиюсь i переодягнуся, а тодi вже розкажу вам усе… – мовив вiн знову, повiльно пiдшукуючи слова. – Залиште менi трохи баранини… Я просто помираю вiд голоду.

Вiн подивився на Редактора, що був нечастим його гостем, i спитав, як той почувае себе. Редактор хотiв i собi щось запитати в нього.

– Зараз розповiм усе, – перепинив його Мандрiвник. – Якесь дивне вiдчуття… За хвилину я зовсiм оговтаюсь.

Вiн поставив склянку на стiл i пiшов до дверей, за якими були сходи на другий поверх. Менi знову впало в очi його шкутильгання i зацiкавив м’який звук його ходи. Пiдвiвшися зi стiльця, я побачив, що на ногах у нього були лише подертi й закривавленi шкарпетки. Вiн зачинив за собою дверi. Я не наважився пiти слiдом, бо знав, як вiн не любить, коли до його особи виявляють надмiрну увагу. Цiлу хвилину я не мiг отямитись.

– Дивна поведiнка видатного вченого, – почув я голос Редактора, що звик мислити заголовками, i моi думки знову повернулися до яскраво освiтленого обiднього столу.

– У чому рiч? – спитав Журналiст. – Що вiн жебрака з себе вдае? Нiчого не розумiю.

Я впiймав на собi погляд Психолога i побачив у його очах вiдбиття своiх власних здогадiв. Я думав про Мандрiвника, що тим часом накульгуючи пiдiймався сходами. Здаеться, крiм мене, нiхто не помiтив, як вiн налягав на одну ногу.

Лiкар першим опанував свое здивування i подзвонив, щоб подавали гарячi страви (Мандрiвник не любив, коли служники лишалися в iдальнi пiд час обiду). Редактор, бурмочучи щось до себе, взявся за нiж та виделку. Мовчазний Гiсть зробив те саме. Якийсь час розмова наша складалася з вигукiв здивування. Нарештi Редактор не стримав своеi цiкавостi.

– Чи не збiльшуе наш друг своi скромнi прибутки старцюванням? А може, вiн просто з’iхав з глузду? – спитав вiн.

– Я певний, що до цiеi справи причетна Машина Часу, – вiдповiв я i став закiнчувати розпочате Психологом оповiдання. Новi гостi одверто висловлювали недовiру. Редактор почав заперечувати.

– Що це за мандри в Часi? Не можна ж запорошитися тiльки тому, що заплутався у своему парадоксi! – скрикнув вiн i, вважаючи, що така думка не позбавлена дотепностi, провадив далi: – Невже там, у Майбутньому, немае навiть щiток для одежi?

Журналiст також не хотiв вiрити в цю iсторiю i, приеднавшись до Редактора, i собi почав сипати дотепами. Обое вони були журналiстами нового типу – веселими i спритними молодиками.

– Наш спецiальний кореспондент iз завтрашнього дня повiдомляе, – сказав або, вiрнiше, вигукнув Журналiст саме в ту мить, коли Мандрiвник повернувся до iдальнi. Вiн був одягнений у звичайний костюм, i, крiм неуважного погляду, на обличчi його не залишалося жодного слiду недавнього виснаження, що так мене вразило.

– Оцi хлопцi кажуть, нiбито ви мандрували десь у серединi наступного тижня, – весело зустрiв його Редактор. – Чи не розповiли б ви нам чогось нового про нашого маленького Розберi?[3 - Арчiбальд Розберi – британський прем’ер у 1894–1895 pp.] Який гонорар бажаете?

Мандрiвник мовчки сiв на залишене йому мiсце. На обличчi його була звичайна лагiдна усмiшка.

– Де баранина? – спитав вiн. – Яка то насолода знову встромити виделку в м’ясо!

– Розповiдайте! – став вимагати Редактор.

– До бiса розповiдi, – вiдповiв Мандрiвник. – Я хочу iсти i не скажу нi слова, доки не поiм. Дякую. А сiль?

– Скажiть лише одне слово, – попросив я. – Ви справдi мандрували в Часi?

– Умгу, – притакнув головою Мандрiвник, жуючи на повен рот.

– Плачу по шилiнговi за рядок усного звiту, – не вгамовувався Редактор.

Мандрiвник простягнув свою склянку Мовчазному Гостевi, що пильно дивився на нього, й постукав по нiй нiгтем. Той занепокоено схопився зi стiльця й квапливо налив йому вина.

Обiд, здавалось, тягся дуже довго. Я насилу стримувався вiд розпитувань, та й iншi, гадаю, так само. Журналiст намагався розвiяти напруження, розповiдаючи якiсь стародавнi анекдоти. Але Мандрiвник був захоплений обiдом, демонструючи апетит справжнього волоцюги. Лiкар запалив сигару i, примруживши очi, стежив за Мандрiвником. Мовчазний Гiсть виглядав ще похмурiшим i нервово пив шампанське. Нарештi Мандрiвник вiдсунув вiд себе тарiлку i обвiв нас поглядом.

– Мушу перепросити, – промовив вiн – але менi страшенно хотiлося iсти. Зi мною, бачите, трапилася незвичайна пригода. – Вiн узяв сигару й обрiзав ii кiнчик. – Перейдiмо до курильноi кiмнати. Моя оповiдь буде занадто довга, i краще слухати ii не над брудним посудом.

І, подзвонивши служницi, вiн провiв нас до сумiжноi кiмнати.

– Ви розповiли вже про машину Бленку, Дешу й Чоу-зу? – спитав вiн мене, одхиляючись на спинку крiсла й кивнувши на трьох нових гостей.

– Але ж усе це тiльки парадокс, – зауважив Редактор.

– Я не можу сперечатися сьогоднi. Про те, що зi мною трапилося, я розкажу, але сперечатися менi несила. Я розповiм вам усю iсторiю, коли хочете, – додав вiн, – але тiльки з однiею умовою: ви не будете перебивати мене запитаннями. Менi необхiдно про все вам розповiсти. Воно, може, й не слiд було б цього робити, бо ви, напевно, подумаете, що я вигадую. Але iсторiя ця – щира правда, i в нiй нема жодного слова брехнi. Сьогоднi, о четвертiй годинi вдень, я був у своiй лабораторii, i вiд того часу… я прожив вiсiм днiв… таких днiв нiхто ще нiколи не переживав! Я ледве тримаюся на ногах, так утомився, але не засну, доки не розповiм вам усього. Тiльки тодi засну. Дивiться ж, не перебивайте. Згода?

– Згода, – вiдповiв Редактор, а слiдом за ним i ми всi хором промовили:

– Згода.

Тодi Мандрiвник у Часi почав свою iсторiю, ту iсторiю, що ii я наводжу далi. Спершу вiн сидiв, одхилившись на спинку крiсла, й говорив, як украй виснажена втомою людина, потiм вiн трохи ожив. Записуючи його слова, я надзвичайно гостро вiдчуваю неспроможнiсть пера й чорнила, а надто свою власну неспроможнiсть передати всi тонкощi його оповiдi. Гадаю, ви досить уважно прочитаете все. Але ви не побачите блiдого, правдивого обличчя оповiдача в ясному кружалi свiтла вiд настiльноi лампи, не почуете щироi iнтонацii його голосу. Ви не уявляете, як вiн мiнявся на виду, розповiдаючи про окремi подii, учасником яких вiн був! Ми сидiли в тiнi, бо свiчок у курильнi не запалювали, i тiльки обличчя Журналiста та ноги Мовчазного Гостя були освiтленi. Спочатку ми час вiд часу перезиралися, а потiм дивилися тiльки на обличчя Мандрiвника.




IV. ПОДОРОЖ У ЧАСІ


– Минулого четверга я розповiв декому з вас про принципи, на яких побудована моя Машина Часу i навiть демонстрував апарат, тодi ще не зовсiм закiнчений. Там же стоiть вiн i тепер, щоправда, трохи попсований: пiд час подорожi в ньому зламався один прут iз слоновоi костi й зiгнулася бронзова штаба. Решта деталей приладу – непошкоджена. Я думав закiнчити роботу до минулоi п’ятницi, але, змонтувавши Машину майже повнiстю, помiтив, що один з нiкелевих брусiв на палець коротший за iншi. Довелося переробляти його, i це забрало ще трохи часу. Сьогоднi, о десятiй годинi ранку, перша з усiх Машин Часу була остаточно готова до мандрiв. Я востанне оглянув ii, перевiрив ще раз усi гвинти, змастив кварцеву вiсь i сiв у сiдло. Гадаю, що тiльки самогубець, пiдносячи револьвер до скронi, чекае наступноi митi з такою ж непевнiстю, як чекав ii я. Однiею рукою я взявся за пусковий важiль, другою – за гальмовий. Я натиснув на перший i майже одразу ж на другий. У мене запаморочилося в головi, i я вiдчув, що падаю, як бувае iнколи падаеш увi снi. Озирнувшись навкруги, я побачив свою лабораторiю точнiсiнько в такому станi, як i перед тим. Чи й справдi щось сталося?

На мить у мене майнула думка, чи не втратив я, бува, розум? Я глянув на годинника. Менi здавалося, що тiльки секунду тому вiн показував одну чи двi хвилини на одинадцяту. Тепер стрiлка показувала пiв на четверту.

Я набрав повнi груди повiтря, стиснув зуби й обiруч схопився за пусковий важiль. Щось загуло, i я полинув у невiдоме. Лабораторiя повилася туманом, зникаючи в темрявi. Увiйшла мiсiс Вочет i, очевидно, не помiтивши мене, попрямувала до дверей у сад. Щоб перейти кiмнату, iй, гадаю, потрiбно було близько хвилини, – менi ж здалося, нiби вона промайнула зi швидкiстю ракети. Я пересунув важiль до граничноi точки. Впала нiч – немов загасили лампу, – i за секунду настало завтра. Туман дедалi бiльше вкривав лабораторiю. Опустилася чорна-чорна нiч, потiм знову настав день; знову нiч – знову день, i чергувалися вони чимраз швидше. У вухах моiх гуло, мозок онiмiв вiд безперервного падiння.

Боюся, що не зумiю описати дивне вiдчуття вiд подорожування в Часi. Воно – надзвичайно неприемне. Так, нiби ви стрiмголов мчите кудись, знаючи, що неминуче маете розбитися. А ночi тим часом змiнювалися на днi, немов помахи чорних крил. Нарештi лабораторiя, здалося менi, завалилася, i над собою я побачив сонце, яке кружляло на небi, вiдзначаючи щохвилини добу. Я вирiшив, що лабораторiю зруйновано i що я опинився просто неба. Навколо мене наче поставали якiсь будiвлi, але я мчав так швидко, що не мiг розгледiти деталi. Найповiльнiший у свiтi равлик плазував занадто швидко для мене. Поперемiнне мерехтiння свiтла й мороку рiзало менi очi. В промiжок темряви я бачив мiсяць, фази якого мигтiли передi мною, бачив, як, линучи за мiсяцем, спалахували i гаснули зорi. Швидкiсть мого руху дедалi збiльшувалась, i мигтiння дня та ночi нарештi перетворилося на безперервнi сiрi сутiнки. Небо забарвилось тою чудовою глибокою блакиттю, як то бувае, коли тiльки починае сутенiти. Миготливе сонце стало вогненною смугою, блискучою аркою, перекинутою у просторi; мiсяць – блiдою, мерехтливою стьожкою. Зiрок я вже не бачив, лише подеколи блимали в блакитi яскравi кружальця.

Усе навкруги оповив туман. Я був усе ще на пагорку, де оце стоiть мiй будинок, i схил височiв збоку сiро й тьмяно. Я бачив, як дерева змiнювали своi форми, наче клубки пари то брунатного, то зеленого кольору, як вони росли, бiльшали i, тремтячи, зникали. Я бачив, як пiдiймалися розкiшнi величезнi будiвлi i танули одразу ж, наче сновиддя. Поверхня землi змiнювалась у мене на очах. Маленькi стрiлки на циферблатi, що показували швидкiсть руху, крутилися дедалi швидше. Я помiтив, що вогненна смуга, яка замiняла сонце, вiдхилялася то на пiвнiч, то на пiвдень, вiд лiтнього сонцестояння до зимового. Значить, протягом хвилини я пролiтав бiльше одного року. Землю то засипало снiгом, то снiг зникав, i натомiсть з’являлась свiжа весняна зелень.

Неприемне почуття, що його я зазнав, починаючи свою подорож, було вже не таке болiсне й нарештi змiнилося якимось iстерично-веселим захопленням. Я помiтив, що Машину дивно похитуе, але не мiг пояснити собi, чому саме. Думки плутались у мене в головi, i в нападi безумства я линув у майбутне. Спершу я майже не пам’ятав про можливiсть зупинки, захоплений новими вiдчуттями. Далi в мене пробудилася цiкавiсть вперемiш зi страхом.

Який дивний розвиток людства в порiвняннi з нашою первiсною цивiлiзацiею, думав я, розгорнеться передi мною, коли я зможу ближче придивитися до таемничого свiту, що мчить i змiнюеться довкола мене. Я бачив величнi будiвлi, спорудженi наче з мерехтливого туману, набагато розкiшнiшi за найкращi палаци наших часiв. На пагорку я бачив рослиннiсть, буйнiшу, нiж наша, i вона не в’янула й зимовоi пори. Навiть крiзь туманний серпанок земля здавалася менi прекрасною. Я почав мiркувати, як би зупинитися.

Найбiльший ризик зупинки полягав у тому, що простiр, необхiдний для мого тiла чи моеi Машини, мiг уже бути зайнятий. Доки я пересувався в Часi з такою неймовiрною швидкiстю, це не загрожувало менi небезпекою. Я, так би мовити, перебував у розрiдженому станi i, немов пара, ковзав крiзь промiжки зустрiчних речей. У разi ж зупинки все мое ество, молекула за молекулою, мусило б проникнути в те, що трапилося б менi на шляху. Атоми мого тiла повиннi були б увiйти мiж атоми довколишнього середовища; вiд того сталася б хiмiчна реакцiя, можливо, страшенний вибух, який спровадив би мене разом iз друзками мого апарата по той бiк усяких можливих вимiрiв – у Невiдоме. Така можливiсть не раз спадала менi на думку ще коли я будував свiй прилад, але тодi я ставився до неi з веселою байдужiстю, вважаючи ii за ризик, пов’язаний з кожним таким винаходом. Тепер же, коли небезпека здавалася неминучою, я вже не дивився на неi так безтурботно. До того ж незвичайнiсть всього, що зi мною вiдбувалося, безперестанне тремтiння й хитання Машини, а найбiльше – неприемне вiдчуття падiння в безодню, болiсно дiяло менi на нерви. Я казав собi, що нiколи не зможу спинитися, i раптом, всупереч здоровому глузду, вирiшив спинитися зараз же. Забувши про небезпеку, я щосили натиснув на важiль, Машина вмить перекинулась, i я шкереберть полетiв у простiр.

У головi в мене наче загуркотiв грiм. На якусь секунду я нiби знепритомнiв, а, отямившись, побачив, що сиджу на м’якому дернi, коло мене – моя перевернута Машина, i нас сiче град. Усе навкруг було ще сiрим, але шум у вухах припинився. Я сидiв на галявинi в садку, серед кущiв рододендрона, i дивився, як пiд ударами граду падають з них багрянi та лiловi квiти. Градинки вiдскакували вiд землi й утворювали навколо моеi Машини щось нiби серпанок з диму. Я вмить змок до рубця.

– Чудова гостиннiсть! – промовив я. – І це так зустрiчають людину, яка промандрувала крiзь безлiч рокiв.

Збагнувши, що так далi мокнути безглуздо, я встав i оглянувся довкола. Велетенська фiгура, вирiзьблена, очевидно, з якогось бiлого каменю, маячiла в туманi позаду рододендронових кущiв. Крiм неi, я не помiтив нiчого.

Важко описати моi почуття. Коли градова завiса стала прозорiша, я побачив статую виразнiше. Вона була величезна, бо срiбляста тополя, що росла поруч, ледве сягала iй до плеча. Вирiзьблена з бiлого мармуру статуя була схожою на крилатого Сфiнкса. Тiльки крила його були не притисненi до тулуба, а розгорненi, так наче вiн збирався злетiти в повiтря. П’едестал здався менi вилитим з бронзи, вкритоi грубим шаром мiдi. Обличчя Сфiнкса було повернуте до мене: незрячi очi нiби стежили за мною, на устах бринiла ледве помiтна усмiшка. Вiн був побитий негодами i справляв прикре враження хвороi iстоти. Деякий час – не знаю, пiвхвилини чи пiвгодини, – я стояв перед Сфiнксом i розглядав його. Залежно вiд густоти граду Сфiнкс, здавалось, то наближався, то вiддалявся. Нарештi, на мить вiдвiвши вiд нього очi, я побачив, що градова завiса потоншала i небо прояснiло, як бувае перед появою сонця.

Я знову глянув на бiлу фiгуру Сфiнкса i раптом зрозумiв одчайдушну смiливiсть свого подорожування. Що постане передi мною, коли мрячна завiса остаточно розвiеться? Якi тiльки змiни могли статися з людьми за такий тривалий час! А може, вони вже втратили свою людянiсть i обернулись на жорстоку, звiрячу й всемогутню силу? В iхнiх очах я можу набрати вигляду потворноi дикоi тварини, яку треба зараз же знищити, бо вона тим огиднiша, що подобою схожа на них!

Тепер я бачив уже й iншi предмети: якiсь величезнi будiвлi з химерними поручнями та високими колонами, порослi лiсом схили пагорба, що насувались на мене крiзь порiдiлий туман. Мене охопив панiчний жах. Я мерщiй кинувся до своеi Машини й заходився лагодити ii. Тим часом з-за грозових хмар пробилися променi сонця. Сiрi випари розтанули й зникли. Над моею головою в густо-блакитному лiтньому небi розпливалися останнi темнi хмарини. Круг мене здiймались угору величезнi будинки. Мокрi вiд дощу, вони яскраво вилискували проти сонця, а на виступах стiн я помiтив купки бiлих градин, якi ще не розтанули. У цьому дивному свiтi я почував себе цiлком безпорадним. Такого почуття, напевно, зазнае пташка, коли в повiтрi над нею шугае шулiка. Мiй страх зрiс мало не до безумства. Зiбравшися з духом, я зцiпив зуби й, упершись руками й ногами, заходився пiднiмати Машину. Нарештi менi пощастило перевернути ii, при цьому, правда, я боляче вдарився пiдборiддям. Важко дихаючи, я поклав одну руку на сiдельце, а другу – на важiль i так стояв коло Машини, збираючись сiсти на неi.

Разом iз надiею на вiдступ до мене повернулася й вiдвага, i я вже з бiльшою цiкавiстю й з меншим острахом почав роздивлятися свiт такого далекого майбутнього. У круглому отворi стiни найближчого будинку, високо над моею головою, я помiтив кiлька постатей у багатих яскравих убраннях. Вони побачили мене, i голови iхнi обернулися в мiй бiк.

Потiм я почув голоси, що лунали чимраз ближче. Крiзь кущi навколо Бiлого Сфiнкса видно було голови та плечi людей, що бiгли до мене. Один з них вискочив на стежку, що вела до галявини, де стояв я зi своею Машиною. То було невеличке створiння, – футiв чотирьох на зрiст, – убране в пурпурову тунiку, пiдперезану шкiряним паском. На ногах у нього були сандалii чи капцi, – що саме, я не мiг як слiд розiбрати; вище, до колiн, ноги були голi, голова – непокрита. Тiльки помiтивши все це, я вперше вiдчув, яке тепле там повiтря.

Чоловiчок цей здався менi iстотою дуже гарною й чепурною, але надзвичайно тендiтною. Рум’янець на його щоках нагадав менi вроду сухотникiв, про яку часто доводиться чути. Глянувши на нього, я вiдразу заспокоiвся й зняв руки з Машини.

За якийсь момент ми стояли вже лице в лице, я – i тендiтне створiння далекого майбутнього. Воно пiдiйшло ближче й засмiялося менi просто у вiчi. Найбiльше вразила мене цiлковита вiдсутнiсть страху. Вiдтак воно обернулося до своiх двох супутникiв, що надiйшли слiдом, i заговорило з ними якоюсь дивною, надзвичайно нiжною й милозвучною мовою.

Незабаром до них приедналися й iншi, i мене оточила невеличка група з восьми чи десяти грацiозних створiнь. Одне з них звернулося до мене. Менi спало чогось на думку, що мiй голос мае видатися iм занадто низьким i грубим. Отже, у вiдповiдь я тiльки похитав головою, показав на своi вуха й знову похитав головою. Воно ступило на крок уперед i, завагавшись, торкнулося моеi руки. Водночас я вiдчув такий самий нiжний дотик на плечах i на спинi. Вони хотiли переконатися, що я справдi жива iстота. В усьому цьому я не вбачав нiчого загрозливого. Навпаки – в цих маленьких, гарненьких створiннях було щось заспокiйливе, якесь лагiдне благородство, якась дитяча невимушенiсть. До того ж вони виглядали такими тендiтними, що я вiльно мiг би порозкидати iх, наче кеглi, цiлий десяток за одним махом. Проте, побачивши, як iхнi маленькi рожевi руки мацають мою Машину, я мимохiть зробив застережливий жест. Я згадав, що вона може блискавично зникнути, перехилився через прути, вiдгвинтив маленькi важелi, що пускали Машину в рух, i поклав iх собi в кишеню. Тодi я знову обернувся до цих людей i замислився, в який спосiб порозумiтися з ними.

Приглядаючись пильнiше до iхнiх постатей, я дедалi бiльше помiчав, що вони нагадували дрезденськi порцеляновi статуетки, iхне однаково кучеряве у всiх волосся доходило лише до шиi й до щiк. На обличчях не було й слiду поростi. Вуха в них були надзвичайно маленькi. Невеличкими були рот iз яскраво-червоними, досить тонкими губами та гостре пiдборiддя. Очi – великi й лагiднi, але – не вважайте це за марнославство – менi здалося, що вони цiкавилися мною набагато менше, нiж я мав право сподiватися.

Вони не шукали способу якось порозумiтися зi мною, а лише, усмiхаючись, стояли навколо та щебетали помiж себе, i я почав розмову перший. Я показав на свою Машину й на себе, а тодi, не знаючи, як висловити поняття про Час, показав на сонце. Тоi ж митi одна маленька постать, чепурно вбрана в бiлий i пурпуровий одяг, повторила мiй жест i, немало здивувавши мене, спробувала ротом iмiтувати звуки грому.

На мить я здивувався, дарма що значення жесту було досить зрозумiле. Невже ж цi створiння такi нетямущi? – постало в мене питання. Навряд чи ви спроможнi уявити собi, як вразила мене iхня поведiнка. Я думав, що люди епохи вiсiмсот другоi тисячi рокiв безмiрно випередять нас у галузi науки, мистецтва i взагалi в усьому. А тут один з них раптом ставить менi запитання, що личило б хiба п’ятилiтнiй дитинi. Адже вiн спитав, чи не звалився я з сонця пiд час грози! Та й цi iхнi вбрання, iхнi кволi тiла i тендiтнi постатi… Хвиля розчарування пройняла мене. Був момент, коли я навiть пожалкував, що створив свою Машину Часу.

Кивнувши головою, я показав на сонце й так майстерно зiмiтував грiм, що вони аж здригнулися, вiдскочили назад i поприсiдали. Але зразу ж, осмiлiвши й посмiхаючись, одне iз них пiдiйшло до мене з гiрляндою якихось невiдомих гарних квiтiв i одягло ii менi на шию. Іншi мелодiйними голосами схвалили його вчинок, i всi заметушилися, почали рвати квiти i зi смiхом прикрашати мене, аж я зрештою мало не задихнувся вiд пахощiв. Хто на власнi очi не бачив тих квiтiв, нiколи не може й уявити собi, якi чудовi, нiжнi сорти утворило культивування рослин протягом незлiченноi кiлькостi рокiв. Тодi хтось запропонував виставити прибульця – тобто мене – в найближчому будинку, i мене повели до величезноi сiроi споруди з потрiсканого камiння. Коли ми проходили повз мармурового Сфiнкса, здавалося, що вiн усмiхаеться з мого подиву. Ідучи з ними, я пригадав своi колишнi переконання щодо серйозностi та розумовоi вищостi наших нащадкiв i ледве стримався вiд смiху.

Вхiд до будинку вражав своiми велетенськими розмiрами, та й весь той палац був неймовiрно великий. Я з цiкавiстю розглядав цих дрiбненьких нiжних людей, яких ставало дедалi бiльше, i дверi, що розкривали передi мною свiй таемничий чорний вхiд. Довколишнiй свiт, наскiльки я мiг його роздивитися, здавався менi вкритим хащами з квiтiв i кущiв, неначе це був занедбаний, але все ще прекрасний сад. Я бачив на високих стеблах дивовижнi бiлi квiти з напiвпрозорими пелюстками; вони були близько фута в дiаметрi й росли в дикому станi серед рiзноманiтних кущiв, та тодi я не мав часу розглядати iх: моя Машина залишалася без нагляду серед рододендронiв.

Склепiння входу було вкрите горельефами, але я не встиг усе як слiд роздивитися, хоч i помiтив, що вони нагадують стародавнi фiнiкiйськi оздоби. Здивувало мене, що горельефи тi сильно потерпiли вiд негоди, а подекуди й зовсiм стерлися. Бiля дверей нас зустрiла цiла юрба у ще свiтлiших убраннях. У своему темному, заквiтчаному гiрляндами костюмi дев’ятнадцятого столiття я мав досить кумедний вигляд серед цiеi метушливоi маси тунiк нiжних кольорiв, серед слiпучоi бiлизни рук, спiвучоi мови й мелодiйного смiху.

Пройшовши через великi дверi, ми опинилися в просторiй залi зi стiнами, завiшаними брунатною тканиною. Стеля була в тiнi, а крiзь вiкна iз подекуди повибиваними кольоровими шибками пробивалося приемне м’яке свiтло. Пiдлога була зроблена з величезних брил якогось дуже твердого бiлого металу; i ii так зачовгали ноги багатьох поколiнь, що в деяких мiсцях утворилися виямки. Упоперек зали стояло безлiч низьких, не бiльше фута вiд землi, столiв, зроблених iз брил вiдполiрованого каменю. На столах купами лежали плоди. Мiж ними я розпiзнав щось подiбне до малини величезних розмiрiв та апельсинiв, але бiльшiсть плодiв були менi невiдомi.

Мiж столами порозкидувано було багато подушок. Моi супутники посiдали на них i на мигах запропонували й менi зробити те саме. З приемною невимушенiстю почали вони iсти плоди, беручи iх руками i викидаючи лушпиння та кiсточки в круглi отвори бiля столiв. Мене не треба було довго запрошувати, бо я таки зголоднiв i хотiв пити. Попоiвши, я став розглядати залу.

Найбiльше вразила мене занедбанiсть, що панувала навкруги. Кольоровi шибки у формi геометричних фiгур у багатьох вiкнах були повибиванi, а завiски, що звисали до самоi пiдлоги, вкрилися грубим шаром пилу. Мою увагу привернуло й те, що рiг столу, за яким я сидiв, був одбитий. Та все ж зала була навдивовижу мальовничою. За столами сидiло сотнi зо двi людей, i бiльшiсть з них намагалися якнайближче присунутися до мене; вони iли плоди i не зводили з мене своiх блискучих очей. Всi були в убраннях з нiжноi, але мiцноi шовковистоi тканини.

До речi сказати, фрукти – едина iхня iжа. Цi люди далекого майбутнього були виключно вегетарiанцями, i я, зважаючи на свою потребу в м’ясi, мусив бути в iхньому товариствi також вегетарiанцем. Далi я дiзнався, що на той час позникали конi, рогата худоба, вiвцi й собаки, як колись вимерли iхтiозаври. Проте плоди були надзвичайно смачнi, а надто один з них (що, здавалося, достиг пiд час мого перебування там), iз борошнистою м’якоттю у триграннiй шкаралупi, яким я надалi й харчувався. Спершу мене дивували всi цi незвичайнi квiти та незвичайнi овочi, i лише згодом я почав розумiти, звiдки вони беруться.

Такий був мiй перший обiд у далекому майбутньому. Трохи попоiвши, я вирiшив за всяку цiну вивчити мову цих нових для мене людей. Ясна рiч, це було необхiдно. Плоди здалися менi найкращим об’ектом для початку; узявши один iз них, я за допомогою звукiв i жестiв поставив цiлу низку запитань. Примусити господарiв зрозумiти мене було дуже важко. Жестикулювання мое викликало здивованi погляди та вибухи смiху, але нарештi якесь бiляве створiння нiбито збагнуло, чого я хочу, i кiлька разiв повторило одне слово. Тодi вони взялись учити мене, перешiптуючись одне з одним, i на першi моi спроби вiдтворити нiжнi звуки iхньоi мови вибухали щирим смiхом. А втiм, я почував себе, як учитель серед учнiв, i тому настирливо домагався свого. Незабаром у моему розпорядженнi було вже щось iз двадцять iменникiв. Далi я дiйшов до займенникiв i навiть до дiеслова «iсти». Та посувалися ми дуже повiльно; вони потомилися й стали всiляко ухилятися вiд моiх запитань. Отже, я мимоволi вирiшив учитися в них потроху i лише тодi, коли вони самi цього забажають. Але таке траплялося нечасто, i невдовзi я переконався, що моi новi знайомi надзвичайно легковажнi й до того ж швидко втомлюються.




VI. ЗАНЕПАД ЛЮДСТВА


Одну характерну рису вдачi цих маленьких людей я спостерiг з перших же годин життя серед них. iм бракувало цiкавостi. Вони, неначе дiти, з вигуками щирого подиву оточували та розглядали мене, але, немов тi ж таки дiти, одразу i втiкали, захопленi якоюсь новою забавкою. Тiльки пообiдавши й закiнчивши нашу першу розмову, я помiтив, що майже всi, хто був зi мною спочатку, зникли. Мушу, проте, сказати, що й сам я дуже швидко втратив iнтерес до них. Втамувавши свiй голод, я знову вийшов на ясне сонячне свiтло. По дорозi я зустрiчав багато цих маленьких людей майбутнього. Вони якусь хвилину бiгли за мною слiдом, лопотiли щось i смiялися з мене, а тодi, насмiявшись, привiтно махали руками i розходились у своiх справах.

Коли я вийшов iз зали, була вже тиха надвечiрня пора. Тепле промiння призахiдного сонця освiтлювало все навкруги. Спершу менi дуже важко було зорiентуватися. Все тут було таке вiдмiнне вiд звичного для мене свiту; все – навiть квiти. Великий будинок, з якого я вийшов, стояв на узбiччi широкоi долини, а Темза вiдiйшла щонайменше на милю вiд свого теперiшнього рiчища. Я вирiшив пiднятися на пагорок милi за пiвтори вiд мене, щоб звiдти подивитись, як виглядае наша планета у вiсiмсот двi тисячi сiмсот першому роцi. Принаймнi таку дату було вiдзначено на маленькому циферблатi моеi Машини Часу. Дорогою я пильно придивлявся до всього, шукаючи пояснень тому занепадовi, в якому перебували розкошi тогочасного свiту, бо й справдi скрiзь були ознаки занепаду. На шляху до вершини пагорка, наприклад, я натрапив на величезну купу гранiтних уламкiв, скрiплених смугами алюмiнiю – просторий лабiринт стрiмких мурiв i розколотих брил. Мiж ними росли цiлi хащi дуже гарноi рослини, – мабуть, кропиви, – з надзвичайно красиво забарвленим брунатним листям, яке, однак, не жалилось. Очевидно, поблизу були залишки якоiсь великоi споруди, невiдомо для чого збудованоi. Тут трохи згодом зi мною трапилася одна дивна пригода, що була першим натяком на дальшi, ще дивнiшi вiдкриття, про якi я розповiм свого часу.

Зупинившись на схилi пагорба перевести дух i розглянувшись навколо, я побачив, що нiде немае маленьких будинкiв. Напевне, приватних будинкiв, а може, i приватних господарств, уже не iснувало. Тут i там помiж зеленню височiли якiсь палаци, але невеличкi будиночки й котеджi, такi характернi для англiйського краевиду, зникли.

– Комунiзм, – сказав я сам до себе.

Слiдом за цiею думкою постала й iнша. Я глянув на кiлька постатей, якi йшли за мною, i раптом помiтив, що всi вони одягненi в однакову одежу, у всiх були нiжнi незарослi обличчя i якiсь занадто округлi дiвочi форми. Може здатися дивним, що я не звернув на це увагу ранiше. Але ж довкола усе було незвичайне! Тепер це впало менi у вiчi. Щодо фасонiв одягу, сортiв тканин, поводження, тобто всього того, що за наших часiв вiдрiзняе чоловiка вiд жiнки, люди майбутнього були абсолютно однаковi. Дiти, – всi, кого менi довелося зустрiти, – були мiнiатюрними копiями своiх батькiв. Я подумав, що тогочасна молодь розвиваеться надзвичайно швидко, принаймнi фiзично, i потiм я не раз переконувався, що мав рацiю.

Побачивши загальний добробут i безпеку, що iх мали цi люди, я зрозумiв, що схожiсть обох статей е звичайним наслiдком умов, у яких вони живуть. Адже чоловiча сила й жiноча нiжнiсть, сiм’я i диференцiацiя працi були тiльки жорстокою необхiднiстю вiку, яким керувала фiзична сила. Але там, де населення багаточисельне й досягло рiвноваги, де насильство – явище виняткове i де добробут забезпечений, iснування родини, особливо багатодiтноi, зовсiм зайва рiч. Разом iз тим зникае й потреба в розподiлi працi мiж статями, а значить – i рiзниця у вихованнi хлопцiв та дiвчат. Першi ознаки цього процесу можна бачити i в наш час, але в майбутньому вiн повнiстю завершиться. Так, кажу вам, думав я тодi, але пiзнiше мусив визнати, що страшенно помилявся.

Мiркуючи про все це, я звернув увагу на якусь невеличку гарненьку споруду, що нагадувала колодязь пiд куполом. Менi здалося трохи дивним, що колодязi iснують ще й досi, але незабаром я забув про нього. До самоi вершини пагорка нiяких будiвель бiльше не було, а що я ходжу швидко, то моi маленькi супутники вiдстали вiд мене, i я вперше опинився сам. З приемним почуттям волi i свого незвичайного становища прямував я на вершину пагорка.

Зiйшовши на саму верхiвку, я побачив лаву з якогось жовтого металу. Подекуди вона взялася червонуватою iржею i поросла м’яким мохом. Поручнi ii були вилитi у формi голiв грифонiв. Я сiв на лаву й замилувався обширом, який вiдкривався передi мною в променях вечiрнього сонця. Кращоi картини я не бачив нiколи. Сонце спустилося вже за обрiй, i захiд палав золотистим полум’ям, яке перетинали горизонтальнi червонi та багрянi смуги. Внизу лежала долина Темзи, i рiчка здавалася смугою блискучоi крицi. Великi старi палаци, про якi я згадував, височiли серед зеленi, – однi вже стали руiнами, iншi були й досi заселенi. То тут, то там iз просторого саду, що на нього стала схожою земля, вивищувались бiлi та срiблястi статуi, вирiзнялися гострi лiнii обелiскiв або обриси куполiв. Парканiв нiде не було, не було й нiяких ознак власностi, жодного натяку на хлiборобство. Уся земля перетворилася на сад.

Спостерiгаючи це, я силкувався зрозумiти все, що побачив, i дiйшов певних висновкiв. (Пiзнiше я пересвiдчився, що були вони однобiчнi й мiстили тiльки половину правди.)

Я вирiшив, що бачу людство в добу його занепаду. Червона смуга на заходi навела мене на думку про захiд людства. Вперше я замислився над прикрими наслiдками нашого соцiального ладу. Зрештою, думав я, цi наслiдки цiлком закономiрнi. Силу породжуе потреба. Добробут призводить до розманiженостi. Прагнення полiпшити умови життя, – а справжня цивiлiзацiя – це процес дедалi бiльшоi безпеки iснування, – неминуче досягне колись своеi кiнцевоi мети. Одна перемога над природою об’еднаного спiльними зусиллями людства веде за собою iншу. Те, що ми вважаемо за химери, буде реалiзоване, мрii справдяться. І ось я бачу перед собою наслiдки.

Врештi-решт сьогоднiшнi нашi медицина та агрокультура перебувають у зародковому станi. Сьогочасна наука оголосила вiйну лише дуже невеличкiй низцi людських хвороб, але провадить вона свою роботу невпинно i вперто. Нашi хлiбороби та садiвники нищать бур’яни i культивують кiлька десяткiв корисних рослин, даючи рештi волю змагатися самим за свое iснування. Природним добором ми полiпшуемо певнi породи тварин та рослин. Але як мало iх – цих наших улюбленцiв! Ми то полiпшимо який-небудь сорт персикiв, то виведемо якийсь безкiсточковий виноград, то вдосконалимо якусь породу рогатоi худоби. Ми робимо це дуже повiльно, бо самi до пуття не знаемо, чого хочемо, i знання нашi ще дуже обмеженi. Та й природа в наших незграбних руках така боязка й незграбна. Колись це все буде органiзовано краще, i органiзацiя та щодалi бiльше удосконалюватиметься. Так, незважаючи на припливи та вiдпливи, морська течiя все ж посуваеться вперед. Ми з кожним кроком ставатимемо розумнiшими, освiченiшими, все людство працюватиме колективно, й опанування людиною природи йтиме чимраз швидше. І нарештi ми остаточно пристосуемо тваринне та рослинне життя до наших потреб.

Цi процеси неодмiнно вiдбуватимуться, i вони таки вiдбулися вже за той час, який промчала моя Машина. У повiтрi не стало мошок, земля позбавилася бур’янiв та плiсняви. Виплекано найсоковитiшi овочi та пишнi квiти. Повсюдно стали лiтати барвистi метелики. Ідеалу профiлактичноi медицини досягнено. Хвороб не iснувало. За мого перебування там я не бачив хоча б одного випадку заразливоi хвороби. Далi ви довiдаетесь, що навiть процеси гниття та розкладу за тих умов набули зовсiм iншого характеру.

Спостерiгав я поступ i в соцiальному життi суспiльства. Люди мешкали в розкiшних будинках, чудово вдягалися й разом iз тим не видно було, щоб вони працювали. Я не бачив нiяких слiдiв боротьби – нi полiтичноi, нi економiчноi. Крамниця, реклама, рух товару, комерцiя, а також усе, що становить основу нашого свiту, – зникло. Чи ж дивно, що того золотавого вечора менi здалося, наче я потрапив до справжнього раю? Прикре питання iз перенаселенням, по-думав я, – напевно, врегульоване, i людство бiльше вже не зростае.

Але змiна умов життя неминуче викликае й пристосування до нових умов. У чому ж причина сили та розуму людини, якщо тiльки наша бiологiя прикро не помиляеться? Праця й воля. Ось за таких умов дiяльний, дужий та здiбний виживае, а слабкiший гине. Це – нiби нагорода дружнiй спiлцi здiбних людей за iхнi самовладання, терпiння та рiшучiсть. Сiм’я з властивими iй почуттями – ревнощами, любов’ю до дiтей, батькiвськими самопожертвами – все це виникло, щоб охороняти молоде поколiння од небезпек, якi загрожують йому, доки воно виросте. А тепер де ж тi небезпеки? Вже й за наших часiв протестують проти подружнiх ревнощiв, проти безрозсудливоi материнськоi любовi, проти всiх пристрастей взагалi. Всi цi речi вже тепер непотрiбнi, це немовби просто пережитки дикунства, що тiльки псують приемне, витончене життя.

Я думав про фiзичну нiкчемнiсть цього народу, про його безсилий розум, про численнi руiни, i все це змiцнювало мою першу думку про цiлковиту перемогу над природою. Адже пiсля битви приходить спокiй. Людство було дуже енергiйне та розумне й докладало всiх своiх життевих сил, аби змiнити умови, за яких йому доводилось iснувати. Тепер умови змiнилися, i перед людством постала загроза занепаду.

У нових умовах цiлковитого добробуту i забезпеченостi ота невтомна енергiя, що становить сьогоднi нашу силу, обернулася на кволiсть. Вже й у наш час деякi риси вдачi, колись конче потрiбнi людинi, щоб вижити, стали заважати тому, хто iх мае. Мужнiсть i войовничiсть, наприклад, не тiльки не допомагають, а навiть шкодять цивiлiзованiй людинi. У державi, де матерiальний добробут забезпечено, надмiрна сила, чи то фiзична, чи то розумова, була б нi до чого. Я дiйшов висновку, що протягом незлiченноi кiлькостi рокiв люди не знали нi вiйн, нi проявiв насильства, нi хижих тварин, нi спустошливих пошестей, якi викликають потребу поновити сили; не знали люди й роботи. За таких умов тi, кого ми звемо кволими, пристосованi для життя так само, як i дужi. Кволим навiть житиметься легше, бо сильнi органiзми страждатимуть од надлишку енергii, якоi не буде куди застосувати. Вишукана краса будiвель, що iх я бачив, була, безсумнiвно, останнiм виявом непотрiбноi вже енергii людства перед тим, як у його життi запанувала цiлковита гармонiя. Остання перемога, що започаткувала остаточний великий мир. Така неминуча доля всякоi енергii за умов повноi забезпеченостi. Спершу вона виявляе себе в мистецтвi та еротицi, а тодi приходять байдужiсть та занепад.

Цi мистецькi пориви також мусять зрештою завмерти, i вони вже майже зникли в тому Часi, в який я потрапив. Прикрашати себе квiтами, танцювати та спiвати пiд сонцем – ось i все, що лишилося вiд потягу до прекрасного. Але й це врештi-решт мусило змiнитися повною бездiяльнiстю. Всi нашi почуття i здiбностi набувають гостроти тiльки на точилi працi й необхiдностi, i треба ж такому статися, щоб це точило нарештi зламалося.

Стоячи на вершинi пагорка i вдивляючись у морок, який западав усе глибше, я подумав, що цим простим поясненням розв’язав свiтову проблему, розгадав до кiнця секрет цього чарiвного маленького народу. Можливо, винайденi ним засоби для обмеження народжуваностi виявилися занадто вдалими, i населення не тiльки перестало зростати, а навiть почало зменшуватись кiлькiсно. Тодi було б зрозумiло, чому в-них стiльки занедбаних та зруйнованих будинкiв. Пояснення це було дуже просте й дуже правдоподiбне, – як i бiльшiсть хибних теорiй.




VII. РАЗЮЧА НЕСПОДІВАНКА


Поки я розмiрковував над цим, занадто вже довершеним трiумфом людини, на пiвнiчному сходi, заллятому срiблястим свiтлом, зiйшов круглий жовтий мiсяць уповнi. Яснi маленькi постатi внизу припинили метушню. Повз мене безгучно пролетiла сова. Я здригнувся вiд нiчного холоду й вирiшив спуститися та знайти мiсце, де мiг би переночувати.

Шукаючи очима вже знайомий будинок, я перебiг поглядом по статуi Бiлого Сфiнкса на бронзовому п’едесталi. Чим вище сходив мiсяць, тим краще вона вирiзнялася. Поряд iз нею я бачив тополю, трохи далi – буйнi заростi рододендрона, чорнi в блiдому свiтлi мiсяця, i невеличку галявину. Я пильнiше придивився до неi, i раптом у менi прокинулась страшна пiдозра.

Нi, це не та галявинка, – упевнено сказав я собi.

Але це була та сама галявинка, бо лежала вона якраз перед обличчям Сфiнкса, яке було неначе поiдене вiспою. Можете собi уявити, що я вiдчув, коли остаточно пересвiдчився в цьому? Моя Машина Часу зникла!

Наче удар батогом по обличчю, мене обпекла думка про те, що я нiколи не повернуся до своеi доби i безпорадний залишуся в цьому дивному новому свiтi. Думка ця викликала в мене вiдчуття чисто фiзичного болю. Здавалося, що мене стиснули за горло й душать. За хвилину, охоплений жахом, я величезними стрибками уже мчав униз. Один раз я спiткнувся, полетiв шкереберть i подряпав собi обличчя. Не гаючи часу на те, щоб спинити кров, я схопився на ноги й знову побiг, а тепла цiвочка струмувала в мене по щоках i пiдборiддю. Бiжучи, я раз у раз заспокоював себе: вони трохи вiдсунули ii, поставили в кущi, щоб вона не заважала iм ходити по дорозi, – i мчав щодуху. Одночасно з певнiстю, яка iнодi з’являеться разом iз надмiрним переляком, я знав, що надii моi безпiдставнi i що Машини своеi я не знайду. Менi забивало дух. Думаю, що всю вiддаль мiж вершиною пагорка й галявиною, тобто близько двох миль, я промчав за десять хвилин. А я ж не такий уже й молодий. Дорогою я вголос кляв себе за свою нерозважливiсть, що так покинув Машину, i через це задихався ще бiльше. Та крики моi лишалися без вiдповiдi. Жодна жива iстота не показалася в мiсячному свiтлi.

Прибiгши на галявину, я побачив, що найгiршi моi побоювання справдилися. Нiде не видно було анi слiду Машини. Коли я опинився перед темними кущами, мене обсипало морозом. Я наче навiжений оббiг круг галявини, сподiваючись побачити свою Машину в якому-небудь закутку, а тодi раптом спинився й ухопив себе за голову. Надi мною в ясному свiтлi мiсяця височiв бiлий блискучий Сфiнкс на бронзовому п’едесталi. Його обличчя, нiби посiчене вiспою, неначе смiялося з мого розпачу.

Можна було б тiшити себе гадкою, що цi маленькi люди заховали мою Машину в якесь безпечнiше мiсце, якби занадто добре я не знав iхньоi фiзичноi i розумовоi млявостi. Це могло означати тiльки одне: тут iснувала якась невiдома сила, що вкрала мiй апарат. Я був певний, що вiн не мiг пересунутись у Часi, якщо лише в якiйсь iншiй добi не було створено такоi самоi Машини. Конструкцiя важелiв – згодом я покажу вам iх – унеможливлювала користування Машиною, коли ручки було знято. Виходить, вона могла пересунутися тiльки в просторi. Тодi де ж вона може бути?

Якийсь час я був неначе справдi божевiльний. Пригадую, я шалено бiгав мiж кущами довкола Сфiнкса й сполохав якусь бiлу тварину, схожу на маленьку лань. Пригадую також, як пiзнiше – вночi – бив кулаками по кущах, доки не подряпав у кров усi руки. Нарештi, схлипнувши, я в нестямi почвалав до великоi кам’яноi будiвлi. Простора зала була темна, мовчазна й безлюдна. Я послизнувся на вибоiстiй пiдлозi, упав на один з малахiтових столiв i мало не скрутив собi в’язи. Тодi я запалив сiрника й пiшов уздовж запорошених завiсок, про якi вам казав ранiше.

За першою залою була друга, не меншого розмiру. Пiдлогу ii вкривали подушки, i на них спало десяткiв зо два тих маленьких людей. Гадаю, що друга моя поява, коли я наче виринув iз тихого мороку, вигукуючи якiсь безладнi слова й несучи запаленого сiрника, мусила була здивувати iх. Адже в iхнiй час уже зовсiм забули про iснування сiрникiв.

– Де моя Машина Часу? – скрикнув я, схлипуючи, немов скривджена дитина, i заходився стягати iх з подушок та трусити.

Моя поведiнка, напевно, здалася iм дивною. Дехто смiявся, але бiльшiсть мала досить переляканий вигляд. Озирнувшися навколо, я зрозумiв, що за даних обставин пробуджувати в них страх була б найбезглуздiша з мого боку рiч. Адже, як я зрозумiв удень, почуття страху було iм уже невiдоме.

Я миттю кинув сiрника, збив по дорозi когось iз нiг i через величезну iдальню вибiг з будинку. Позад себе я чув вигуки жаху, чув, як дрiботiли i спотикалися iхнi маленькi ноженята. Не можу сказати, що робив я тоi ночi пiд ясним мiсячним свiтлом. Гадаю, що через несподiване зникнення Машини я поводився як божевiльний. Я почував себе назавжди вiдiрваним од своiх, почував себе якоюсь дивною твариною в незнаному свiтi. Напевно, я кидався на всi боки й кляв Бога та свою щербату долю. Пригадую, що довга нiч розпачу та жаху страшенно виснажила моi сили. Пригадую, як я зазирав пiд кожен кущ i скрiзь, де й не могло бути Машини. Пригадую, що в темрявi мiж руiнами я надибував якiсь чуднi iстоти й не раз торкався iх. Пригадую, нарештi, як лежав на землi бiля Сфiнкса i у вiдчаi гiрко плакав, нарiкаючи, що так безглуздо загубив свою Машину, i врештi-решт заснув. Коли я прокинувся, був уже день. У травi стрибали два горобцi так близько, що я мiг би дiстати iх рукою.

Свiжий ранок додав менi бадьоростi. Я сiв, силкуючись пригадати, як опинився тут i чого в мене на душi так самотньо й тужно. Свiдомiсть поволi поверталася до мене. При денному свiтлi дiйснiсть постала передi мною у своему справжньому виглядi, i свою нiчну поведiнку я вважав тепер за напад божевiлля.

«Припустiмо найгiрше, – казав я собi. – Припустiмо, що моя Машина зруйнована, може, й загинула. Отже, треба заспокоiтись i набратися терпiння. Я придивлюся ближче до цього народу, дiзнаюся, що трапилося з моею Машиною i чи е змога дiстати потрiбнi матерiали та iнструменти, щоб зрештою збудувати нову. Це ж моя едина надiя, нехай i маленька, але все-таки краща, нiж розпука. І зрештою свiт цей чарiвний i цiкавий. І Машину, мабуть, просто забрали кудись. Тодi й поготiв менi потрiбнi витривалiсть i терпiння, щоб розшукати сховище й вiдiбрати Машину – силою чи хитрощами».

З цими думками я звiвся на ноги й озирнувся, чи не можна де викупатись. Я майже задубiв вiд утоми й був увесь вкритий пилюкою. Ранкова свiжiсть викликала в мене бажання стати самому чистим i бадьорим. Збудження мое минулося. Тепер я навiть дивувався, чого так розходився вночi. Я пильно оглянув галявину й згаяв чимало часу, розпитуючи, як мiг, тих людей, що проходили повз мене. Та вони не розумiли моiх жестiв – вони були або просто дурнi, або думали, що я жартую, й реготали вiд щирого серця. Я ледве стримався, щоб не надавати iм ляпасiв по iхнiх гарненьких усмiхнених обличчях. Безглуздий порив! Але я ще не скорив у собi диявола переляку й слiпого гнiву, i вiн брав гору над розсудливiстю.

Густа трава подала менi неабияку допомогу. На пiвдо-розi мiж п’едесталом Сфiнкса i тим мiсцем, де я вовтузився з перекинутою Машиною, я знайшов свiжi слiди. Видно було, що бiля неi порався хтось iз дуже вузькими, як у лiнивця, стопами. Це спонукало мене уважно оглянути п’едестал. Вiн був зроблений – я, здаеться, вже казав – з бронзи, але не з суцiльноi плити, а боки його прикрашали панелi з майстерною рiзьбою. Я постукав по них. П’едестал виявився усерединi порожнiм. Оглянувши панелi уважнiше, я побачив, що вони не зливаються з самим п’едесталом. Нi ручок, нi замковоi щiлини я не знайшов, але можливо, що панелi мали правити за дверi й вiдчинялися зсередини. В усякому разi, для мене було ясно, що мою Машину Часу треба шукати в п’едесталi. Як вона туди потрапила, то вже справа iнша.

З-помiж кущiв, пiд квiтнучими вiтами яблунь, виткнулися голови двох людей у жовтогарячих костюмах. Я всмiхнувся до них i на мигах попросив наблизитися. Коли вони пiдiйшли до мене, я жестом показав, що хотiв би вiдчинити бронзовий п’едестал. Та цей мiй жест справив на них дивовижне враження – менi важко навiть пояснити вам, який вираз з’явився на iхнiх обличчях. Уявiть собi, що в присутностi дуже добре вихованоi жiнки ви зробили якийсь непристойний жест – вона, певно, подивилася б на вас так само, як вони ото на мене. Можна було подумати, що я страшенно образив iх. Я покликав до себе ще одного дуже симпатичного чоловiчка в бiлому вбраннi; наслiдки – такi самi. Менi навiть стало трохи нiяково. Та, ви знаете, Машина була менi конче потрiбна, i я зробив ще одну спробу. Коли й цей малюк повернувся до мене спиною, я в три стрибки наздогнав його, закинув йому на шию полу його ж одежi й потяг за собою до Сфiнкса. Але на обличчi у чоловiчка вiдобразилися такий переляк i така огида, що я зараз же й вiдпустив бiдолаху.

Та я не мiг угамуватися й почав гатити кулаками по панелях. Менi здалося, що я почув усерединi п’едесталу якийсь звук, – точнiше кажучи, менi здалося, що хтось захихотiв, але я, напевно, помилився. Тодi я принiс iз берега рiчки здоровенну каменюку й заходився грюкати нею по панелях, доки не розплющив кiлька барельефiв i вiдбив добру частину мiдянки. Шум, що я зняв, чути було на милю навкруги, але нiхто не пiдходив до мене. Вони лише юрмилися на пагорку, потайки поглядаючи на мою роботу. Втомлений i розлючений, я сiв на землю, втупивши очi у Сфiнкса. Та я був занадто неспокiйноi вдачi, щоб довго чекати. Я – справжнiй европеець i не можу довго лишатися бездiяльним. Я ладний цiлi роки працювати над розв’язанням якоiсь проблеми, але просидiти нерухомо двадцять чотири години – то вже даруйте.

Незабаром я встав i почав походжати мiж кущами.

«Терпiння! – казав я до себе. – Якщо ти хочеш повернути собi Машину, мусиш дати Сфiнксовi спокiй. Коли вже вони вирiшили привласнити ii, то знищенням бронзових панелей аж нiяк не зарадиш собi. Якщо ж у них нема лихих намiрiв, то ти забереш ii назад, як тiльки порозумiешся з ними. Сидiти ж тут серед усiх цих незнаних речей i перед цiею загадкою – справа безнадiйна. Так легко й з глузду з’iхати. Краще придивися до цього свiту. Досконало вивчи його: не роби квапливих висновкiв. Урештi-решт ти таки знайдеш ключ до розгадки».

І раптом я подумав про комiзм цiеi пригоди. Уявiть лише собi: довгi роки я напружено вчився й працював, аби потрапити в майбутне, а тепер гарячково прагну вирватись звiдти. Я сам приготував для себе найскладнiшу й найпiдступнiшу пастку, зроблену будь-коли людиною. І дарма, що я смiявся тiльки з самого себе, я не втримався й зайшовся голосним реготом.

Коли я проходив через великий палац, менi здалося, що маленькi люди тепер уникають мене. Може, я й помилявся, а може, це було пов’язано з моiми намаганнями розбити бронзовi панелi. В усякому разi, я був майже певний, що вони уникали мого товариства. Я вдав, однак, що не звертаю на це нiякоi уваги, почав i сам триматися осторонь, i за день чи два нашi стосунки знову налагодились. Я, скiльки мiг, намагався вивчити iхню мову i провадив далi своi дослiдження. Може, менi незрозумiлi були деякi тонкощi, але iхня мова, по-моему, вiдзначалася надзвичайною простотою: вона складалася з самих iменникiв та дiеслiв. Абстрактних понять у нiй не було зовсiм, у всякому разi, – дуже мало, так само, як i слiв з переносним значенням. Речення були короткi, звичайно з двох слiв. Складнiших вони не здатнi були второпати. Думки про свою Машину та про таемницю бронзових дверей у п’едесталi Сфiнкса я вирiшив заховати в найдальший закуток своеi пам’ятi. Коли я достатньо пiзнаю цей свiт, моi знання самi приведуть мене до загадкових дверей. Але почуття, безперечно, зрозумiле вам, не давало менi вiддалятись бiльше як на кiлька миль од мiсця мого прибуття.




VIII. ПОЯСНЕННЯ


Наскiльки я мiг спостерегти, скрiзь була така сама разюча розкiш, як i в долинi Темзи. З кожного пагорба, куди я вибирався, я бачив безлiч багатих палацiв, нескiнченно розмаiтих щодо матерiалу та стилю, буйнi хащi завжди зелених рослин, розквiтлi дерева й високу папороть. Тут i там вилискувала срiблом поверхня рiчки, а далi пiдiймалось голубе хвилясте пасмо горбiв, що танули в чистiй блакитi неба. Повсюди мою увагу привертали численнi круглi цямрини, здавалося, дуже глибоких колодязiв. Один з них знаходився на стежцi, що вела до вершини пагорба, куди я вже пiднiмався. Як i решта, вiн був скраю прикрашений бронзою й захищений вiд дощу невеличким дашком. Сiдаючи бiля цих цямрин i зазираючи у них, я жодного разу не помiтив нi вiдблиску води, нi вiдображення запалюваних мною сiрникiв. Але з усiх колодязiв долинав якийсь шум, нiби стукiт великоi машини: так-так-так; стежачи, як колихалося полум’я сiрника, я помiтив, що в глибину ями постiйно надходить потiк свiжого повiтря. Я кинув клапоть паперу в один з колодязiв;

замiсть того щоб спускатися повiльно, вiн швидко полетiв униз i зник.

Трохи згодом я дiйшов висновку, що мiж цими колодязями i баштами по схилах пагорбiв iснуе якийсь зв’язок, бо й над баштами часто можна було бачити мерехтiння повiтря, як то бувае жаркого сонячного дня над морським берегом. Зiставивши всi своi спостереження, я вже не мав сумнiву, що це – цiла система пiдземноi вентиляцii, справжне значення якоi тодi я ще не мiг збагнути. Спершу я думав, що вона мае санiтарне значення. Таке пояснення здавалося досить правдоподiбним, але потiм виявилося цiлком хибним.

Мушу зiзнатися, що я дуже мало довiдався про каналiзацiю, водопостачання та шляхи сполучення в цьому майбутньому. У деяких утопiях i фантазiях про майбутне, що iх менi доводилося читати, наведено багато подробиць щодо тогочасних будiвель, соцiального ладу та iншого. Всi цi деталi легко описати, коли вони iснують лише в уявi письменника. Для справжнього ж мандрiвника, що, подiбно до мене, потрапляе в незнайому дiйснiсть, дiзнатися про все за короткий час майже неможливо. Уявiть собi, що, повернувшись додому, розповiдатиме своiм родичам негр, якого з Центральноi Африки раптом перенесено до Лондона. Що вiн знатиме про залiзничнi акцiонернi товариства, суспiльнi рухи, телефон i телеграф, транспортнi контори, пошту тощо? Навiть якби ми й розказали йому про них? Та й знаючи сам, хiба ж вiн зможе пояснити все це своiм неосвiченим землякам i примусити iх повiрити тим оповiданням?! А мiж негром i сучасною нам бiлою людиною вiдстань же значно менша, анiж та, що лежала мiж мною й людьми Золотоi Доби. Я вiдчував iснування чогось невидимого для мене, що забезпечувало менi всi вигоди, але навряд чи зможу пояснити вам, що саме це було – хiба лише передам загальне враження вiд якоiсь автоматично дiючоi органiзованостi.

От, скажiмо, поховання. Я нiде не бачив нi крематорiю, нi кладовища. Може, вони були десь поза межами тiеi округи, де я проводив своi спостереження? Це питання вiдразу ж зацiкавило мене й наштовхнуло на дальшi, пов’язанi з ним загадки: серед цих людей не було нi старих, нi хворих.

Мушу признатися також, що моi первiснi теорii про автоматичну цивiлiзацiю та про занепад людства недовго задовольняли мене. Але нiчого кращого я не мiг придумати. А суперечностi мiж моiми теорiями й дiйснiстю я зустрiчав на кожному кроцi. Величезнi палаци правили тiльки за притулок для сну та за iдальнi. Нiяких машин чи пристроiв я нiде там не бачив. Разом iз тим усi цi люди вбиралися в гарний одяг, який, проте, мусить оновлюватись, а iхнi сандалi, хоч i нiчим не оздобленi, були, однак, зразком досконалих i вишуканих виробiв. Так чи iнакше, а iх треба було десь i комусь робити. А мiж тим у цих людей я не помiчав нi щонайменшого потягу до працi. Не було там нi крамниць, нi майстерень, але не було нiбито й нiякого постачання. Весь час вони тiльки бавилися, купалися в рiчцi, пiвжарто-ма флiртували, iли та спали. Я не мiг зрозумiти, на чому тримаеться такий лад.

А тут ще пригода з Машиною Часу. Щось невiдоме заховало ii в п’едесталi Бiлого Сфiнкса. Навiщо? На це я аж нiяк не мiг вiдповiсти. А цi безводнi колодязi, а цi вентиляцiйнi башти? Я вiдчував, що менi бракуе ключа для розгадки. Я вiдчував… Як би це вам пояснити? Ну, от уявiть собi, ви знаходите напис чистою англiйською мовою, де фрази переплелися з фразами, в яких мова й лiтери вам зовсiм невiдомi. Ось як на третiй день мого перебування уявлявся менi цей свiт вiсiмсот двi тисячi сiмсот першого року.

Того ж таки дня я придбав собi, сказати б, друга. Я сидiв на березi й дивився, як на мiлинi купалося кiлька людей. Раптом одного з них схопили корчi, i рiчка понесла його за водою. Течiя там була досить швидка, але бiльш-менш досвiдчений плавець легко подолав би ii. Щоб ви краще зрозумiли дивну психiку цих iстот, я тiльки скажу, що жодна з них i не ворухнулась, щоб допомогти бiдолашному створiнню, яке тонуло в них перед очима й ледве чутно пищало. Побачивши таке, я миттю роздягся, кинувсь у воду, перехопив його й витяг на берег. Розтерши йому тiло й вiдновивши кровообiг, я незабаром привiв те створiння до тями i з задоволенням пересвiдчився, що воно зовсiм не постраждало. Та про маленьких людей я був невисокоi думки, тому не чекав нiякоi вдячностi. Але цього разу я помилився.

Трапилося це ранком. Повертаючись пiсля полудня з прогулянки, я знову надибав цю маленьку жiнку (бо то, виявляеться, була особа жiночоi статi). Вона зустрiла мене вигуками захоплення й подарувала величезну гiрлянду квiтiв, очевидно, зроблену спецiально для ii рятiвника. Це створiння зацiкавило мене. Може, мене просто гнiтила самотнiсть, тiльки я дав iй зрозумiти, що високо цiную ii подарунок. Якусь хвилину ми сидiли в невеличкiй мармуровiй альтанцi й весело розмовляли, – переважно усмiшками. Пiдкреслена симпатiя цiеi маленькоi iстоти тiшила мене, як могла б тiшити дитяча вiдданiсть. Ми рвали одне для одного квiти.

Вона раз у раз цiлувала менi руки, а я також не залишався в боргу. Я спробував поговорити з нею i довiдався, що ii звуть Вiна. Що означало це iм’я, було менi невiдомо, але, в усякому разi, воно дуже пасувало iй. Так почалося наше приятелювання, що тривало тиждень, а як скiнчилося – скажу далi.

Вiна була зовсiм як дитина. Вона хотiла завжди бути зi мною й не вiдходила вiд мене. Я навiть вирiшив, що втомлю ii тривалою прогулянкою, а потiм кину: нехай собi кричить та плаче. Передi мною ж стояли нерозв’язанi свiтовi проблеми. «Я прибув у майбутне, – казав я до себе, – не для того, щоб гаяти час на флiртування». Але коли я трохи випередив ii, вона впала у такий розпач, так несамовито кричала та плакала, що я ледве заспокоiв бiдолашну. А втiм, ii присутнiсть давала менi чимало втiхи. Спершу я вважав ii почуття дитячою прихильнiстю i тiльки згодом, на жаль, уже запiзно, зрозумiв, що значила для неi розлука зi мною. Тодi я не розумiв, як багато важить i вона для мене. Завдяки любовi, що ii ця чарiвна iстота виявляла в якомусь надзвичайно милому пiклуваннi про мене, я повертався до Бiлого Сфiнкса наче додому i, зiйшовши на пагорбок, починав шукати очима ii чепурненьку постать у бiлому, гаптованому золотом убраннi.

Вiд неi я довiдався, що людство ще не позбавилося почуття страху. Вдень вона нiчого не боялась i виявляла до мене зворушливе довiр’я. Одного разу в мене виникло бажання злякати ii страшними гримасами, але це викликало в неi тiльки смiх. Але вона боялася темряви, боялася тiнi, боялася кожноi чорноi речi. Морок жахав ii над усе, i це навертало мене до дальших мiркувань i спостережень. Я помiтив, мiж iншим, що, коли починало сутенiти, цi люди сходились у великi будинки й спали завжди гуртом. Увiйти до них поночi без свiтла – значило страшенно сполохати iх. Я нiколи не бачив, щоб вони ввечерi виходили з будинку або щоб спали поодинцi. Та я був такий необережний, що спав окремо вiд iхньоi юрби, не зважаючи на розпуку Вiни.

Спочатку Вiна хвилювалася, але нарештi ii чудна прихильнiсть до мене взяла гору, i останнi п’ять ночей нашого знайомства вона спала зi мною, поклавши голову менi на плече. Та я ухиляюся вiд головноi теми своеi iсторii, розповiдаючи про цю жiнку. Здаеться, напередоднi врятування Вiни я прокинувся вдосвiта. Спав я неспокiйно – менi снилося, що я потонув i що морськi анемони своiми тендiтними щупальцями торкаються мого обличчя. Здригнувшись, я розплющив очi, i менi здалося, нiби якась сiрувата тварина в ту ж мить шаснула з моеi кiмнати. Я намагався заснути знову, та не мiг – мене гнiтило якесь прикре передчуття. То було ранньоi пори, коли речi тiльки починають виринати з нiчноi темряви, коли все навкруги, вимальовуючись досить виразно, здаеться, проте, ще безбарвним i нереальним. Пiдвiвшись, я спустився у велику залу й через неi вийшов на забрукований плитами майданчик перед палацом. Я подумав: коли вже так, треба скористатися з нагоди й подивитись на схiд сонця.

Мiсяць ще не зайшов, i примерхле його свiтло, мiшаючись з першими проблисками ранку, утворювало якийсь таемничий присмерк. Кущi стояли чорнi, земля була сiра, небо – блiде й безрадiсне. На пагорбi привидiлись менi якiсь примари. Пiднiмаючись схилом, я тричi поглядав нагору i щоразу бачив там бiлi постатi. Двiчi менi здалося, що бiле, схоже на мавпу створiння бiгло на вершину пагорба, а один раз бiля руiни я побачив цiлий гурт iх: вони тягли за собою якесь темне тiло. Посувалися вони дуже швидко, i менi не пощастило з’ясувати, куди вони подiлися – чи не зникли мiж кущами. Ви ж розумiете, тодi тiльки розвиднялося, мене трусило вiд холоду, як то завжди бувае на свiтанку, i я не дуже покладався на своi очi.

Нарештi небо на сходi почервонiло, денне свiтло повернуло всьому свiтовi природнi барви, i я подався на розвiдку. Та нiде не було й слiду тих бiлих постатей, немов вони були звичайними витворами пiвтемряви.

– Напевно, мара, – сказав я собi. – Цiкаво б знати, з якоi вони доби.

Менi спало на думку оригiнальне зауваження Аллена[4 - Чарлз Г. Аллен (1848–1899) – англiйський письменник i природознавець.]. Якби кожне поколiння, помираючи, залишало по собi привиди, – казав вiн, – то свiт був би сповнений ними вщерть. Згiдно з такою теорiею, привидiв за вiсiмсот тисяч рокiв мусило б назбиратися безлiч, тож i не дивно, коли четверо з них навернулись менi на очi. Та це був лише жарт, який нiчого не пояснював, i цiлий ранок я думав про цi бiлi постатi, аж доки врятування Вiни не внесло в мое життя певноi розради. Напiвсвiдомо я пов’язував iх з тiею бiлою твариною, яку сполохав, шукаючи першого вечора свою Машину. Товариство ж Вiни, хоч i було приемне для мене, не могло, однак, надовго вiдвернути моi думки вiд цих загадкових iстот.

Здаеться, я вже казав, що клiмат за тоi Золотоi Доби був значно теплiший вiд нашого. Не знаю, що саме було причиною цього. Може, Сонце стало гарячiшим. А може, Земля наблизилась до нього. Заведено вважати, нiби Сонце з плином часу холоне. Але люди, не обiзнанi з такими теорiями, як, скажiмо, теорiя Дарвiна-молодшого[5 - Джордж – Г. Дарвiн (1845–1912) – англiйський астроном математик, син Чарлза Дарвiна.] забувають, що планети одна за одною мусять повернутись до центрального свiтила й упасти на нього. Пiсля кожноi такоi катастрофи Сонце спалахуватиме з новою енергiею; отож, можливо, яку-небудь з ближчих до Сонця планет уже й спiткала така доля. Та хоч би як там було, а факт лишаеться фактом – сонце пекло набагато сильнiше, нiж тепер.

Одного дуже гарячого ранку – здаеться, четвертого за мого перебування там, – шукаючи притулку вiд спеки й слiпучих променiв сонця, я опинився в руiнах величезного будинку неподалiк вiд того палацу, де я спав i харчувався. Пробиваючись мiж купами камiння, я потрапив до вузькоi галереi, кiнець та бiчнi вiкна якоi були заваленi кам’яними уламками. Пiсля яскравого сонячного свiтла я спершу не бачив нiчого i посувався вперед навпомацки. Перед очима в мене розпливалися якiсь кольоровi плями, оскiльки перехiд од свiтла до темряви був занадто рiзкий. Раптом я прикипiв на мiсцi. З мороку на мене дивилося двiйко очей, у яких вiдбивалося свiтло, що пробивалося знадвору.

Природжений iнстинктивний жах перед дикими тваринами охопив мене. Я стиснув кулаки i втупився в очi, що свiтилися в темрявi. Страшно було навiть поворухнутися. Менi спала на думку абсолютна безпечнiсть, серед якоi жило тогочасне людство. А тодi я пригадав iхнiй незрозумiлий страх перед темрявою. Трохи отямившись, я ступив крок наперед i заговорив. Голос мiй, зiзнаюся, був досить хрипкий i помiтно тремтiв. Моя простягнена рука доторкнулася до чогось м’якого, i зараз же блискучi очi вiдскочили набiк, i щось бiле прошмигнуло повз мене. Страшенно переляканий, я все ж таки наважився обернутись i побачив маленьке мавпоподiбне створiння з якось дивно нахиленою вниз головою. Швидко перебiгши освiтленим простором, воно наштовхнулося на гранiтну брилу, вiдсахнулось i вмить заховалось у чорнiй сутiнi за iншою купою камiння.

Я, звичайно, не мiг розгледiти його як слiд, але знаю, що було воно тьмяно-бiлого кольору, мало дивнi великi сiрувато-червонi очi, а на головi й спинi росло в нього бiле, як льон, волосся. Істота ця промчала так швидко, що я не встиг навiть помiтити, рачкувала вона чи бiгла, дуже низько опустивши руки. Хвилину повагавшись, я пiшов за нею до другоi купи камiння. Там я нiчого не знайшов, але, проблукавши якийсь час у глибокiй темрявi, натрапив на один iз тих круглих, подiбних до колодязя отворiв, про якi я вже говорив; цей отвiр був наполовину прикритий поваленим стовпом. «Чи не могло це створiння зникнути в колодязi?» – раптом майнуло менi в головi. Запаливши сiрника й глянувши всередину, я побачив маленьке бiле створiння, яке, не зводячи з мене блискучих очей, швидко втiкало вглиб. Я ввесь аж здригнувся; воно було дуже схоже на людину-павука. Створiння це спускалося по стiнi, де була цiла низка металевих виступiв, що, очевидно, правили за драбину. Догоряючи, сiрник обпiк менi пальцi. Я впустив його, i, коли запалив новий, маленька потвора вже зникла.

Не знаю, чи довго так я просидiв, вдивляючись углиб колодязя. В усякому разi, я не мiг тодi повiрити, що то була людська iстота, але поволi правда поставала передi мною дедалi виразнiше. Люди на цей час роздiлилися на два абсолютно рiзнi види: гарненькi дiти Горiшнього Свiту не були единi нашi нащадки, цi бiлявi нiчнi потвори – також спадкоемцi минулих поколiнь.

Згадавши про башти, про мерехтiння повiтря над ними, про свою теорiю пiдземноi вентиляцii, я почав здогадуватись про справжне iх призначення. Але яку ж тодi роль у моiй врiвноваженiй схемi життя людства вiдiграе цей лемур? І яке його ставлення до безтурботностi цих прекрасних мешканцiв Горiшнього Свiту? І що криеться там, у глибинi цього отвору? Я сiв бiля колодязя й почав переконувати себе, що менi, в усякому разi, небезпека не загрожуе, i якщо я хочу розв’язати цю незрозумiлу загадку, то я мушу спуститися вниз. А проте я страшно боявся навiть зрушити з мiсця. Поки я отак мiркував, повз мене iз свiтла в затiнок пробiгли двое гарненьких наземних людей, що наче гралися у кохання. Чоловiк гнався за жiнкою й обсипав ii квiтами.

Побачивши, що я стою бiля колодязя i, спираючись на повалений стовп, зазираю всередину, вони дуже стурбувалися. Помiчати цi отвори, очевидно, вважалося в них ознакою поганого тону, бо, коли я показав на колодязь i спробував iхньою мовою запитати про нього, люди цi знiяковiли ще бiльше й одвернулися. Проте моi сiрники iх зацiкавили, i я спалив кiлька штук, щоб забавити iх. Тодi я знову спитав про колодязь, але знову не дiстав вiдповiдi й вирiшив облишити iх та звернутися до Вiни – може, вона скаже щось. Думки моi щодо нового свiту зовсiм змiнилися: всi моi теорii виявилися неспроможними i поступалися мiсцем для iнших. Тепер у мене був ключ до розгадки значення колодязiв та вентиляцiйних башт i до розкриття таемницi бiлих привидiв. Не кажу вже про бронзовi панелi пiд Сфiнксом i про свою Машину Часу. Поволi, ще досить невиразно ставали зрозумiлiшими економiчнi проблеми, якi спершу здалися менi такими незбагненними.

Ось який я зробив висновок. Ясно, що цей другий вид людей жив пiд землею. Три обставини свiдчили, що тi створiння мешкають там, звикли до нового становища i лише зрiдка виходять на поверхню землi. По-перше, бiлясте забарвлення iхнього тiла, властиве бiльшостi тварин, що живуть у темрявi (як, наприклад, рибам iз кентуккiйських печер). По-друге, великi очi, здатнi вiдбивати свiтло, – звичайна прикмета нiчних тварин, наприклад кiшки чи сови. І нарештi явний страх перед сонцем, iхня вайлувата, непевна хода, iхня звичка опускати голови, коли на них падае свiтло. Все це – ознаки надзвичайноi чутливостi сiткiвки iхнiх очей.

Земля пiд моiми ногами, мабуть, порита була тунелями, в яких жили представники Новоi Раси. Вентиляцiйнi башти й колодязi, порозкидуванi скрiзь, крiм берегiв рiчки, свiдчили, як широко розгалужуються iхнi ходи. Хiба ж не природно було припустити, що в цьому штучному Пiдземному Свiтi i створювали всi тi вигоди, якими розкошувала наземна раса? Думка була така правдоподiбна, що я вже бiльше не сумнiвався i почав розмiрковувати, як же сталося це розмежування единоi раси. Ви, може, з недовiрою поставитеся до моеi теорii, але я сам незабаром переконався, що вона близька до iстини.

Менi здавалось, я принаймнi цiлком виразно бачив, що соцiальна рiзниця мiж капiталiстами й робiтниками з плином часу збiльшувалася. Тут i лежить ключ до розв’язання всiеi проблеми. Вам це, певно, здасться смiшним, навiть неймовiрним, але на цей шлях ми стали вже за наших часiв. І тепер уже даеться взнаки тенденцiя використовувати для потреб цивiлiзацii пiдземнi простори, що не вимагають особливих прикрас. Маемо, наприклад, лондонський метрополiтен, люди будують новi пiдземнi електричнi залiзницi, попiд землею прокладають шосейнi шляхи, вiдкривають ресторани та майстернi, i кiлькiсть iх невпинно зростае. Очевидно, думав я, ця тенденцiя усе посилювалася, аж доки промисловiсть остаточно втратила право перебувати пiд сонячним свiтлом. Щодалi вона все бiльше занурювалась у землю, там будували величезнi фабрики та заводи, доки… Та й тепер, хiба який-небудь робiтник в Іст-Ендi не живе в умовах, що фактично не дають йому змоги використовувати всi вигоди земноi поверхнi?

Знову ж таки багатi люди, – безперечно, завдяки своему витонченому вихованню i прiрвi, що вiддiляе iх вiд брутальних злидарiв, – багатi люди, кажу, намагаються вiдмуруватись вiд мас, i через це значнi простори землi стають неприступнi для бiльшостi населення. Тепер у такому становищi вже половина найкращих мiсць навкруги Лондона. Прiрва мiж багатiями й бiдняками ставатиме все ширшою, бо вища освiта вимагатиме забагато часу та грошей, i люди заможнi плекатимуть у себе дедалi витонченiшi звички… Взаемини класiв, що тепер подеколи призводять до мiшаних шлюбiв i якi дещо гальмують розподiл людського роду на два окремих види, з часом траплятимуться все рiдше. Отже, зрештою, на землi лишаться самi заможнi, що житимуть у розкошах, прагнучи лише краси та комфорту, а пiд землею – незаможнi, що не матимуть нiчого, робiтники, примушуванi повсякчас призвичаюватись до пiдземних умов свого iснування. Живучи там, iм, безсумнiвно, доведеться платити, i платити чимало, за провiтрювання своiх печер. Непри-стосованi до нового життя або тi, що мають бунтiвливу вдачу, мусять вимерти. Але нарештi все врiвноважиться, i пiдземнi мешканцi так звикнуть до нових умов iснування, що будуть, по-своему, не менше щасливi, нiж iхнi володарi на поверхнi землi. Цим, на мою думку, пояснювалася витончена врода одних i блiдiсть других.

Великий трiумф людства, про який я мрiяв, набув тепер у моiй уявi зовсiм iнших форм. Це не був, як я гадав, трiумф морального вдосконалення й загальноi спiвпрацi. Натомiсть утворилася справжня аристократiя, озброена всiма здобутками науки, аристократiя, що доводила до логiчного кiнця нашу сучасну iндустрiальну систему. Ця перемога була не тiльки над самою природою, а й над нашим ближнiм, над людиною. Така була моя теорiя. Я не мав напохватi утопiчних романiв, що ними мiг би керуватися. Може, пояснення моi цiлком помилковi, але я таки думаю, що вони найправ-доподiбнiшi. Припустивши це, я мусив визнати, що цивiлiзацiя, досягши зенiту, йшла тепер до свого заходу. Надмiрна забезпеченiсть володарiв свiту призвела iх до змиршавiння й зледачiння, до виродження. У цьому я пересвiдчився на власнi очi. Яку еволюцiю пройшли Пiдземнi Мешканцi, я не знав, але оскiльки бачив морлокiв (так, до речi, iх називали), то мав пiдстави гадати, що в них тип людини зазнав ще бiльших змiн, нiж в елоях – вродливiй расi, з якою я вже познайомився.

Тут передi мною знову постало питання: навiщо взяли морлоки мою Машину Часу. Бо я був певний, що то вони ii забрали. Невже елоi – вища раса – не можуть примусити iх повернути менi Машину? І чого вони так бояться мороку? Я почав розпитувати про пiдземний свiт Вiну, та нiчого не добився. Спершу вона вдавала, що не розумiе моiх запитань, а потiм вiдмовилась вiдповiдати на них. Вона тремтiла так, нiби ii жахала навiть сама тема розмови, а коли я став напосiдати, вибухнула плачем. Окрiм моiх власних, це були единi сльози, якi я бачив у Золотiй Добi. Помiтивши iх, я зараз же перестав згадувати про морлокiв i намагався поводити себе так, щоб з обличчя Вiни зникли цi слiди людських почуттiв. Минуло небагато часу, i вона вже смiялася та плескала в долонi, коли я врочисто запалив перед нею сiрника.




IX. МОРЛОКИ


Вам може здатися дивним, що тiльки через два днi наважився я почати знову своi пошуки в тому напрямi, де, очевидно, лежав ключ до розгадки. Цi тьмяно-блiдi тiла викликали в мене неподоланний страх. Колiр iхньоi шкiри був такий, як у черв’якiв або в якихось iнших iстот, що зберiгаються заспиртованi по наших музеях. До того ж вони були бридко холоднi на дотик. Можливо, мое почуття страху частково пояснювалось симпатiею до елоiв, чия вiдраза до мор-локiв поступово передавалася й менi.

Наступноi ночi я спав погано – може, занедужав. Мене мучили сумнiви i раз чи два охоплював безпричинний божевiльний жах. Пригадую, що я безгучно прокрався до великоi зали, де у свiтлi мiсяця спали маленькi люди, – тiеi ночi Вiна спала серед них, – i трохи заспокоiвся в iхньому товариствi. Менi спало на думку, що за кiлька днiв скiнчиться остання чверть мiсяця, ночi стануть темнi, i цi бридкi пiдземнi створiння, цi бiлуватi лемури, цi новi черв’яки, якi змiнили колишнiх, з’являтимуться серед нас частiше. Наступнi два днi я вiдчував неспокiй, як людина, що все вiдволiкае невiдкладну справу. У мене не було сумнiву, що поверну я свою Машину тiльки тодi, коли смiливо розкрию таемницi

Пiдземного Свiту, але менi бракувало вiдваги пiти назустрiч тим таемницям. Якби я мав товариша, то все було б значно легше. Але я був жахливо самотнiй, i думка лiзти в морок колодязя лякала мене. Не знаю, чи здатнi ви зрозумiти моi почуття, але менi повсякчас здавалося, нiби за спиною менi загрожуе якась небезпека.

Мабуть, оцей неспокiй, оця непевнiсть i примушували мене з кожним разом усе далi й далi вибиратися в розвiдку. Якось, пiшовши в пiвденно-захiдному напрямi до гористоi мiсцевостi, що зветься тепер Ком-Вуд, я угледiв оддалiк, там, де лежить сучасне мiсто Бенстер, велику зелену будiвлю, не подiбну своею формою до тих, що я бачив доти. І вона була бiльша розмiрами за будь-яку iншу. Фасад був оздоблений на схiдний лад: пофарбований у блискучi блiдо-зеленi та зелено-блакитнi кольори китайськоi порцеляни. Така рiзниця в зовнiшньому виглядi, очевидно, була зумовлена якимось особливим призначенням будiвлi, i я вирiшив докладно оглянути ii. Та наставав вечiр, я був уже втомлений довгими мандрами i вiдклав оглядини на завтра. Я повернув назад, до пестощiв маленькоi привiтноi Вiни.

Вранцi, проте, я зрозумiв, що моя зацiкавленiсть Палацом iз Зеленоi Порцеляни значною мiрою була самообманом: просто вона давала менi змогу вiдкласти ще на день екскурсiю, якоi я так боявся. Тодi я вирiшив, що зволiкати бiльше не можна, i того ж таки дня пробрався до колодязя бiля руiн з гранiту та алюмiнiю.

Маленька Вiна подалася зi мною. Дорогою до колодязя вона весело танцювала, але коли ми пiдiйшли до нього, i я перегнувся через цямрину й зазирнув униз, страшенно захвилювалася.

– До побачення, Вiночко! – я поцiлував ii, нахилився до отвору й почав обмацувати виступи на стiнах. Вiдверто кажучи, я поспiшав, бо боявся, що рiшучiсть зрадить мене. Спершу Вiна лише дивувалася, а тодi з жалiбним криком кинулася до мене й заходилась тягти назад своiми маленькими рученятами. Думаю, що ii втручання тiльки змусило мене довести справу до кiнця. Я вiдштовхнув ii, може, навiть трохи брутально, i за секунду був уже в колодязi. Перекривлене жахом обличчя Вiни схилилося над отвором. Щоб заспокоiти ii, я всмiхнувся, але зараз же глянув униз – доводилось уважно придивлятися до непевних виступiв, за якi я чiплявся.

Колодязь, куди я полiз, був ярдiв двiстi завглибшки. Спускатися треба було по металевих виступах у стiнах колодязя, пристосованих для iстот, набагато менших i легших за мене. Через це я скоро втомився… але не тiльки втомився. Один iз металевих виступiв зiгнувся пiд моею вагою, i я мало не полетiв у чорну безодню. Якийсь момент я висiв на однiй руцi i надалi вже не наважувався спинятися для вiдпочинку. Дарма що болiли руки й спина, я спускався прямо сходинками якомога швидше. Надi мною, в отворi колодязя, в темнiй блакитi неба сяяла зiрка i чорною тiнню вимальовувалась голiвка Вiни. Стугiн машин унизу ставав дедалi чутнiший i неприемнiший. Все, крiм маленького кружала вгорi, було зовсiм чорне. Коли я знову пiдняв голову, Вiни вже не було видно.

Самопочуття мое було жахливе. Я навiть хотiв був повернути назад, так i не дослiдивши Пiдземного Свiту. І все-таки спускався далi. Нарештi менi пощастило: праворуч я ледь розрiзнив якийсь невеличкий отвiр у стiнi. Я влiз туди й опинився у входi до вузького пiдземного тунелю, де можна було лягти й перепочити. Це було саме вчасно. Руки моi пашiли, спина нила, я тремтiв, боячися, що ось-ось зiрвуся. До того ж непроглядний морок дуже впливав на моi очi. Повiтря було сповнене гудiнням машин, що накачували в колодязь повiтря.

Не знаю, чи довго я так пролежав. Привiв мене до тями дотик чиеiсь маленькоi руки, що обмацувала мое обличчя. Я миттю схопився, запалив сiрник i побачив три бiлi постатi, подiбнi до тiеi, що я бачив уже колись серед руiн. Вони вмить вiдсахнулися вiд свiтла: морлоки, як я вже казав, постiйно жили в цiлковитiй темрявi, i в них були величезнi очi, що вiдбивали свiтло, як зiницi глибоководних риб. Звичайно, вони бачили мене в цьому мороцi i, наскiльки я помiтив, зовсiм не боялися мене. Так, коли я запалив сiрник, вони кинулися тiкати й поховалися в чорних западинах та тунелях, звiдки тiльки блищали iхнi дивнi очi.

Я пробував заговорити з ними, та iхня мова, очевидно, вiдрiзнялася вiд мови елоiв, i я мусив покладатись лише на власнi сили; в мене знову майнула думка тiкати, навiть не починаючи своiх дослiджень. Проте я сказав собi: «Це твiй обов’язок», – i навпомацки рушив тунелем далi. Шум машин чувся ще виразнiше. Нарештi стiни розступилися. Я запалив сiрник i побачив, що опинився в просторiй склепiнчастiй печерi. Я не встиг ii роздивитися всю, тому що сiрник скоро погас.

Побачив я, звiсно, небагато. З темряви виступили обриси чогось подiбного до величезних машин, що вiдкидали чудернацькi тiнi, пiд захист яких поспiшили втекти примарнi морлоки. Мiж iншим, у печерi було дуже душно i тхнуло свiжою кров’ю. Трохи далi стояв маленький стiл з бiлого металу, на якому лежало щось наче м’ясо. Отже, морлоки, виявляеться, були м’ясоiднi! Пам’ятаю, що тодi мене здивувало: м’ясом яких тварин вони харчуються. Усе я вiдчував i бачив дуже неясно: i важкий запах кровi, i величезнi тьмянi тiнi, i цi огиднi постатi, що, причаiвшись у затiнках, чекали, коли знову западе морок. Аж ось сiрник мiй, догоряючи, обпiк менi пальцi й упав з рук, блимнувши в темрявi червоною цяткою.

З того часу я не раз думав про те, як погано був пiдготовлений до такоi подорожi. Вирушаючи на Машинi Часу, я був безглуздо впевнений, що люди Майбутнього випередили нас у всьому. В мене не було нi зброi, нi лiкiв, нi тютюну, а курити менi часом хотiлося страшенно, – навiть сiрникiв я не взяв у достатнiй кiлькостi. Та й про фотоапарат не подумав. А можна було б зафiксувати цей Пiдземний Свiт i на дозвiллi уважно його роздивитися. Тепер же зi мною була лише та зброя, якою обдарувала мене природа, – руки, ноги й зуби. Цi засоби самозахисту та ще чотири останнi сiрники – ото й усе, що в мене залишалося.

Іти далi в темрявi, серед цих машин, я боявся, – я ж тiльки зараз побачив, що мiй запас сiрникiв кiнчаеться. Менi нiколи й на думку не спадало бути ощаднiшим, i я спалив iх не менше як пiвкоробки, вражаючи елоiв, для яких огонь був новина. Я стояв, замислившись, з цими чотирма сiрниками в руках, коли це вiдчув, як чиiсь тонкi пальцi помацали мое обличчя. На мене вiйнуло якимось смородом. Менi здалося, що я чую дихання цiлого натовпу цих жахливих маленьких створiнь. Я вiдчув, як хтось обережно намагаеться вiдiбрати в мене сiрники, а чиiсь руки тягнуть мене ззаду за одежу. Неприемно було вiдчувати, що цi невидимi iстоти обмацують тебе. І тодi в темрявi я раптом усвiдомив, що менi не збагнути iхнiх намiрiв та вчинкiв. Я крикнув на них так голосно, як тiльки мiг. Вони вiдскочили назад, а потiм, я виразно чув, як почали знову наближатися i, осмiлiвши, стали тягти мене назад, про щось перешiптуючись мiж собою. Я затремтiв i, майже не тямлячись, скрикнув удруге. Цього разу вони перелякалися менше i, якось дивно хмикаючи, немов смiючись, знову пiдiйшли до мене. Зiзнаюся, мене охопив жах. Я вирiшив запалити ще одного сiрника i тiкати пiд захистом свiтла. Так я й зробив. Запаливши ще клапоть паперу, що знайшовся у мене в кишенi, я вiдступив до вузького тунелю. Та коли ввiйшов туди, мiй вогонь погас, i я почув, як у темрявi, наче листя на деревi, зашелестiли морлоки. Вони кинулись за мною, iхнi кроки лунали тихо й часто, немов дощовi краплини.

За хвилинку мене схопило кiлька рук, силкуючись вiдтягти назад. Я запалив другого сiрника й помахав ним перед самими iхнiми обличчями. Ви не можете й уявити собi, якi то були бридкi, нелюдськi обличчя – блiдi, без пiдборiдь, а сiрувато-червонi очi великi, блискучi й без повiк. Як витрiщилися вони на мене, заслiпленi й здивованi! Та я не мав часу роздивлятися, запевняю вас. Я вiдступив ще i, коли погас другий сiрник, запалив третього, що догорiв саме тодi, як я дiстався до отвору колодязя. Я трохи перепочив, бо менi аж млосно ставало вiд невпинного стукоту помпи внизу. Тiльки я взявся за виступ, як мене в ту ж мить схопили за ноги й силомiць потягли назад. Я черкнув останнiм сiрником… вiн зараз же й погас. Та руки моi були вже на виступах, i, шалено вiдбиваючись ногами од морлокiв, я мерщiй подерся вгору. Вони стояли внизу i, блискаючи очима, стежили за мною. А якийсь малий негiдник деякий час навiть переслiдував мене, мало не стягнувши з моеi ноги черевика.

Дорога нагору здалася менi нескiнченною. Коли лишалося пролiзти десь двадцять-тридцять футiв, мене почало нудити, i я ледве не зомлiв. Останнi кiлька ярдiв були най-жахливiшi. Декiлька разiв голова в мене йшла обертом, i я вже думав, що падаю. Нарештi я таки якось вибрався з колодязя, хитаючись пройшов через руiни, вийшов на слiпуче сонячне свiтло i впав долi. Навiть сама земля здалася менi тут чистою та запашною. Пригадую, як Вiна цiлувала менi руки та обличчя, як навколо лунали голоси iнших елоiв… І тут я знепритомнiв.




X. КОЛИ НАСТАЛА НІЧ


Тепер мое становище погiршилося. Якщо не враховувати хвилини вiдчаю в ту нiч, коли я загубив Машину, мене ще пiдтримувала надiя на втечу з майбутнього свiту, але моi новi вiдкриття похитнули ii. До цього часу я вважав, що на завадi менi стоять тiльки дитяча безпосереднiсть тих маленьких людей та ще якась невiдома сила, яку неважко буде подолати, як тiльки я познайомлюся з нею. Тепер же виникла нова перешкода – морлоки, цi злiснi, нелюдськi створiння. Я iнстинктивно зненавидiв iх. Ранiш у мене було вiдчуття людини, що впала в яму й думае лише про те, як вибратись iз неi. Тепер я почував себе звiром у пастцi, до якого наближаеться ворог.

Цим ворогом, як не дивно, була нiчна темрява пiд час нового мiсяця. Страх перед нею збудила в менi Вiна своiми спершу мало зрозумiлими натяками про темнi ночi. Неважко було здогадатися, що означають ii слова. Щербатий мiсяць дедалi танув, а морок ночi ставав усе глибшим i тривалiшим. Тепер я хоч частково зрозумiв, чому наземнi люди так бояться темряви. Я намагався розгадати, якi ж мерзеннi дiла творять морлоки в безмiсячнi ночi. Тепер я переконався, що й друга моя гiпотеза не вiдповiдае дiйсностi. Може, мешканцi Горiшнього Свiту i були колись привiлейованим класом, а морлоки – iхнiми покiрними слугами, та це давно вже минулося. Два види людського роду, що утворилися внаслiдок еволюцii суспiльства, переходили, а може, й зовсiм перейшли, до нових взаемин. Елоi, подiбно до королiв з дому Каролiнгiв[6 - Каролiнги – династiя франкських королiв. Пiсля смертi Карла Великого, найвiдомiшого представника цiеi династii, держава Каролiнгiв занепала.], виродились у гарненьких нiкчем. Вони розкошували на поверхнi землi тiльки з ласки морлокiв, що, живучи незлiченними поколiннями пiд землею, призвичаiлися там i вже не могли терпiти денного свiтла. Морлоки одягали iх, задовольняли всi iхнi потреби лише тому, що вже звикли працювати на них. Вони робили це так само пiдсвiдомо, як кiнь, стоячи на мiсцi, б’е копитом або людина радiе впольованiй дичинi. Звички, основа яких давно зникла з життя, за iнерцiею iснували далi. Але для мене було ясно, що колишнi взаемини тепер змiнилися на протилежнi. Немезiда вже занесла меча над головою цих тендiтних iстот. Багато столiть, тисячi поколiнь тому, людина позбавила свого ближнього щастя та сонячного свiтла. А тепер цього покривдженого брата неможливо було впiзнати. Елоi розпочинали заново вчитися науки життя – вони знову вiдчули Страх. І раптом перед моiми очима постали тi шматки м’яса, що я бачив пiд землею. Дивно, чого це вони згадалися менi – я ж i не думав про те, наче хтось збоку навiяв менi цей спогад. Я намагався пригадати, як виглядало те м’ясо. Щось тут було знайоме, але що саме, я ще не мiг сказати. Мiж цими маленькими безпорадними перед темрявою людьми i мною була величезна рiзниця. Я народився за нашоi доби, за доби розквiту людськоi раси, коли Страх не сковуе людину, а таемниця втратила своi чари. Я, в усякому разi, мiг захистити себе. Не гаючи часу, я вирiшив знайти яку-небудь зброю й розшукати безпечне мiсце для ночiвлi. Маючи такий притулок, я знову буду ставитися до цього дивного свiту з впевненiстю, яка в останнi ночi починала вже покидати мене. Я знав, що не засну тепер, доки не переконаюся, що нiяка небезпека не загрожуе менi. Вiд самоi згадки про те, як вони обмацували мое обличчя, мене пройняв мороз.

Вдень я пiшов блукати долиною Темзи, але нiде не знаходив мiсця, куди морлоки не змогли б дiстатися. Вiд таких спритних iстот – досить хоча б згадати, як вправно вони спускаються у своi колодязi, – жодне дерево й жодна будiвля не можуть бути надiйним захистом. Тут я подумав про високi башти й блискучi стiни Палацу з Зеленоi Порцеляни i ввечерi, посадивши на плече Вiну, подався до пагорбiв, що маячiли на пiвденному заходi. Я гадав, що до цього палацу миль сiм-вiсiм, але насправдi виявилося близько вiсiмнадцяти. Уперше я побачив цей палац одного туманного дня, коли вiддаль завжди здаеться меншою. А тут, як навмисно, у мене ще зламався пiдбор на одному з черевикiв, i цвях в’iдався в п’яту: то були старi розтоптанi черевики, якi я носив удома. Отже, я ще й накульгував. Сонце вже зайшло, коли на ясно-жовтому небi постав темний силует палацу.

Вiна спершу зрадiла, що я несу ii, та згодом попросила спустити на землю й бiгла поруч зi мною, зриваючи квiтки й запихаючи iх менi до кишень. Моi кишенi завжди дивували Вiну, i нарештi вона вирiшила, що то була своерiдна ваза для квiтiв. Принаймнi використовувала вона iх тiльки для цього… До речi, перевдягаючись, я знайшов у нiй…

(Мандрiвник у Часi замовк, засунув руку в кишеню й поклав на стiл двi зiв’ялi квiтки, подiбнi до нашоi бiлоi мальви. Потiм знову почав розповiдати.)

– Було вже поночi, а ми все ще йшли схилом у напрямi до теперiшнього Вiмблдона. Вiна стомилася й хотiла повернути назад до будинку з сiрого каменю. Я показав iй на башти Палацу з Зеленоi Порцеляни й спробував на мигах пояснити, що ми знайдемо там цiлком певне сховище вiд страху.

Ви знаете, яка врочиста тиша облягае свiт, коли починае сутенiти? Навiть листя на деревi не шелесне. На мене те вечiрне безгомiння завжди навiюе невиразне почуття якогось очiкування. Небо було далеке й чисте, i лише на обрii виднiло кiлька смугастих хмарин. Оте саме очiкування викликало в менi зараз жах. У сутiнi вечора моi почуття якось нiби загострилися. Менi здавалося навiть, що я вiдчуваю порожнечу пiд ногами i бачу крiзь землю морлокiв, якi метушаться в своему мурашнику, чекаючи, коли впаде нiч. Менi вже здавалося, що мою появу у iхньому лiгвi вони сприйняли як оголошення вiйни. І навiщо забрали вони мою Машину Часу?

Ми тихо просувалися вперед, а присмерки поволi переходили в нiч. Синя далечiнь потемнiшала. На небi одна за одною спалахували зiрки. Земля стала тьмяно-сiра, дерева – чорнi. Страх i втома збороли мою супутницю. Я взяв Вiну на руки, почав ii заспокоювати i пестити. Вона обхопила мене за шию, притулилася личком до мого плеча й заплющила очi. Довгим схилом зiйшли ми в долину, i в темрявi я трохи не впав у маленьку рiчку. Перебрiвши ii, я видряпався на протилежний берег долини, проминув кiлька будинкiв i якусь статую, схожу на фавна, тiльки без голови. Тут також росли акацii. Досi я нiде не бачив морлокiв, але ж було ще рано, i найтемнiшi години – перед сходом мiсяця – ще не настали.

З вершини сусiднього пагорка я побачив темне пасмо лiсу i зупинився, не знаючи, що його робити. Праворуч i лiворуч був суцiльний лiс. Виснажений утомою, вiдчуваючи пекучий бiль у п’ятi, я обережно спустив Вiну з плеча i сiв на траву. Палацу з Зеленоi Порцеляни я вже не бачив i не знав, чи в тому напрямi йду. А якi небезпеки могли чекати на мене в лiсi? Крiзь густi вiти дерев не доходило, мабуть, i мерехтiння зiрок. Якщо б i не загрожувало менi нiчого – я вiдганяв навiть саму думку про це, – там усе-таки було досить корiння, щоб спiткнутися, i стовбурiв дерев, щоб розбити голову. До того ж я був украй змучений денними пригодами i вирiшив не йти в лiс, а перебути нiч на вiдкритому мiсцi.

На мое щастя, Вiна швидко заснула. Я обережно закутав ii у свою куртку, сiв поруч i став чекати, коли зiйде мiсяць. На галявинi було затишно й тихо, а з мороку лiсу долинав якийсь шурхiт. Нiч була надзвичайно ясна, i в мене над головою сяяли зорi. iхне мерехтiння заспокоювало мене. Мiж iншим, усi старi сузiр’я позникали протягом такого довгого часу: вони набули нових обрисiв завдяки тим повiльним перемiщенням зiрок, якi стають вiдчутними лише через багато поколiнь. Тiльки Молочний Шлях здавався все тим самим споконвiчним потоком зоряного пилу. На пiвднi з’явилася нова для мене червона зiрка, яскравiша за наш блiдий Сiрiус. А мiж цих iскристих цяток привiтно й лагiдно, наче усмiхнене обличчя давнього друга, сяяла якась планета.

Глянувши на тi зiрки, я раптом вiдчув, якi мiзернi моi клопоти та й взагалi уся земна метушня. Я думав про безмежнi простори, що вiддiляють нас од зiрок, про поступ небесних тiл з невiдомого минулого до невiдомого майбутнього. Я думав про тi велетенськi кола, якi описуе у просторi вiсь землi. Поки я мчав на своiй Машинi, вона описала iх лише сорок разiв. І за цей час уся дiяльнiсть, усi традицii, складна органiзацiя, народи, мови, лiтератури, людськi поривання, навiть сама пам’ять про Людину, яку я знав ранiше, – усе це безслiдно зникло. Натомiсть з’явилися новi тендiтнi iстоти, що забули про свое високе походження, i бiлуватi створiння, якi так лякали мене. Тодi я подумав про Великий Жах, що лежав мiж двома видами людського роду, i аж здригнувся, збагнувши раптом, що то за м’ясо бачив у морлокiв. Але ж це було б занадто жахливо! Я глянув на маленьку Вiну, що спала поруч зi мною, на ii свiтле обличчя, ясне, як зiронька, i одразу ж вiдiгнав вiд себе цю думку.

Цiлу довгу нiч я намагався не думати про морлокiв i, аби скоротити час, почав шукати на небi слiди старих, знайомих сузiр’iв. Небо було чисте, i лише зрiдка пробiгала по ньому легенька хмаринка. Кiлька разiв я вже мало не заснув. Нарештi, коли я зовсiм знесилiв, небо на сходi почало яснiшати, нiби вiдбиваючи якесь безбарвне полум’я, i незабаром на ньому з’явився наш старий блiдий мiсяць з маленькими рiжками. А слiдом за ним, наздоганяючи й перемагаючи його своiм сяйвом, зайнялася тьмяна зоря, що ставала дедалi рожевiша й теплiша. До нас не наближався жоден морлок, – та тiеi ночi я, власне, й не бачив iх на пагорку. У свiтлi оновлюваного дня всi нiчнi страхи здавалися менi безпiдставними. Я пiдвiвся. Нога в черевику без пiдбора спухла, п’ята аж горiла. Тодi я знову сiв, роззувся й викинув своi черевики.

Я збудив Вiну, i ми з нею ступили в лiс, тепер зелений i привiтний, а не чорний i загрозливий, як уночi. Декiлька знайдених плодiв угамували наш голод. Невдовзi нам почали траплятися цi гарненькi наземнi люди. Вони смiялися й танцювали пiд ясним сонцем так весело, нiби в природi й не iснувало ночей. Менi знову спало на думку бачене в морлокiв м’ясо. Тепер я не мав уже сумнiву, звiдки воно взялося, i вiд щирого серця пожалiв цей кволий струмочок, що залишився вiд потужного колись потоку людства. Певно, в далекому минулому сталося так, що морлокам забракло iжi. Може, вони якийсь час харчувалися пацюками або якоюсь iншою поганню. Адже i в наш час людина не така вже вибаглива щодо харчiв, як була колись, – мавпа, скажiмо, значно вибагливiша. Наша огида до м’яса людського – зовсiм не такий уже закоренiлий iнстинкт. Значить, отi нащадки людей… Я намагався глянути як учений. Врештi-решт мор-локи набагато менше схожi на людей i набагато вiддаленiшi вiд нас, нiж канiбальськi предки чотири тисячi рокiв тому. I свiдомостi, яку обурювало б людожерство, у них давно вже не iснуе. Чого, власне, менi хвилюватися? Елоi, очевидно, просто худоба, i морлоки, наче мурахи тлю, розводять iх собi на iжу; може, навiть пiдгодовують iх… А Вiна безтурботно бiгала круг мене, витанцьовуючи.

Тодi я почав заспокоювати себе, кажучи, що той жах е кара за людське себелюбство. Люди жили в розкошах, добре знаючи, що добробутом завдячують працi своiх братiв. Вони виправдовували себе неминучiстю такого ладу, аж ось прийшов час – i та ж таки неминучiсть обернулася проти них. Я навiть – на зразок Карлейля[7 - Томас Карлейль (1795–1881) – англiйський iсторик i есеiст.] – намагався збудити в собi зневагу до цiеi звироднiлоi аристократii, але даремно. Хоч як змиршавiли елоi розумово, в них, проте, збереглося багато людського, i я вiдчував симпатiю до них, подiляв iхнi страхи й шкодував, що вони так занепали.

На той час я ще не знав як слiд, що менi робити. Передусiм я мав знайти собi безпечний притулок i подбати про якусь металеву чи кам’яну зброю. То було конче необхiдно. Далi я сподiвався винайти якийсь спосiб здобувати вогонь, щоб завжди мати змогу запалити смолоскип, – це ж було б найкращою зброею проти морлокiв. Згодом я мусив якимось способом розбити бронзовi панелi пiд Бiлим Сфiнксом – я вже подумував змайструвати таран.

Я був певний, що, якби менi пощастило пройти крiзь тi дверi, та ще й з вогнем у руках, я знайшов би свою Машину i мiг би вибратись iз цього Майбутнього. Навряд чи морлокам вистачило сил затягти ii дуже далеко. Вiну я вирiшив забрати з собою, повертаючись у наш час. Обмiрковуючи всi цi плани, я все простував до палацу, який обрав собi за оселю.




XI. ПАЛАЦ ІЗ ЗЕЛЕНОЇ ПОРЦЕЛЯНИ


Опiвднi ми пiдiйшли до Палацу з Зеленоi Порцеляни. Вiн був незаселений i лежав у руiнах. У вiкнах лише подекуди зосталися шибки, а на землi валялися великi шматки зеленоi облямiвки, що повипадали з поiржавiлих металевих рам. Палац стояв на морiжку, на вершинi високого пагорба. Перед тим як увiйти до будiвлi, я глянув у пiвнiчно-схiдному напрямi й дуже здивувався, побачивши щось нiби гирло рiчки, а може, й затоку там, де, на мою думку, мусили колись бути Вондсворт i Беттерсi. І тодi я подумав, якi змiни могли статися за цей час iз морськими iстотами, але розмiрковував про це недовго.

Як виявилося, палац i справдi був iз порцеляни. На фасадi його виднiвся якийсь напис невiдомою мовою. Менi спало на думку, – наiвний же я був! – що розiбрати цей напис могла б допомогти менi Вiна, та вона, а це було дуже прикро, не мала нiякого уявлення про письмо. Здаеться, я вбачав у нiй бiльше людського, нiж вона на те заслуговувала, мабуть, тому, що ставилася вона до мене занадто по-людському.

Величезнi половинчастi параднi дверi палацу були розламанi i стояли отвором, а за ними, замiсть звичайного вестибюля, ми побачили довгу галерею, освiтлювану збоку вiкнами. З першого ж погляду це нагадало менi музей. Паркетну пiдлогу вкривав грубий шар пилюки; пiд таким же сiрим покриттям лежали рядами найрiзноманiтнiшi речi. Посеред галереi стовбичила якась дивна висхла фiгура – очевидно, нижня половина велетенського кiстяка. По його кривих ногах я здогадався, що то була давно вимерла тварина, з роду мегатерiiв. Долi, поряд з нею, в густiй пилюцi лежали череп i верхня частина скелета. На тому мiсцi, куди з продiрявленого даху стiкала вода, валялися зовсiм зотлiлi кiстки. Далi ми знайшли велетенський скелет бронтозавра. Це пiдтверджувало мое припущення, що тут був музей. Пiд стiною галереi були наче якiсь перекошенi полицi; обтрусивши з них пил, я впiзнав старi знайомi заскленi шафи наших часiв. Видно, вони були герметично закритi, бо речi тут збереглися добре.

Менi стало ясно, що ми знаходилися серед руiн велетенського музею, схожого на Пiвденно-Кенсiнгтонський, але побудованого значно пiзнiше. Тут, очевидно, був вiддiл палеонтологii, дуже багатий на викопнi тварини. На жаль, неминучий процес розкладу, хоч i позбавлений, завдяки знищенню бактерiй та грибкiв, дев’яноста вiдсоткiв своеi сили, поволi, але неухильно, нищив цi скарби. Тут i там я бачив слiди перебування в музеi маленьких людей – деякi з експонатiв було поламано, а деякi понанизувано на очеретини, вiтрини подекуди понищено. То була, як я гадав, робота морлокiв. Навкруги стояла тиша. Порох притишував звуки наших крокiв. Вiна, яка тим часом бавилась, катаючи по нахиленому склу вiтрини морського iжака, пiдiйшла до мене, зупинилась поруч i тихенько взяла за руку.

Цей пам’ятник зниклоi iнтелектуальноi доби так вразив мене, що спершу я й не подумав про користь, яку мiг би мати з нього. Я навiть на якийсь час забув про свою Машину Часу.

Судячи з розмiрiв, у Палацi з Зеленоi Порцеляни повинна була мiститися не тiльки палеонтологiчна галерея. Може, в ньому був i iсторичний музей, а може, навiть i бiблiотека. Для мене в моему становищi це було б набагато цiкавiше, нiж геологiчна виставка часiв занепаду. Оглядаючи далi Палац, я натрапив на коротку галерею, що йшла пiд прямим кутом до першоi. Тут, певно, були мiнералогiчнi колекцii, i шматок сiрки вiдразу навiв мене на думку про порох. Проте я нiде не мiг знайти й слiду селiтри або яких iнших азотнокислих солей. Безсумнiвно, вони розпорошилися вже багато вiкiв тому. Але сiрка не давала менi спокою й навертала до всiляких мiркувань. Решта речей у цiй галереi, дарма що в цiлому вони збереглися найкраще, не викликала в мене великого iнтересу. Я не фахiвець-мiнералог i тому подався до iншого напiвзруйнованого крила будiвлi, що йшло рiвнобiжно з першим. Воно, очевидно, було призначене для натуральноi iсторii, але всi експонати попсувалися так, що впiзнати iх було неможливо. Кiлька поморщених i почорнiлих залишкiв того, що колись було опудалами тварин, висохлi мумii в посудинах, колись повних спирту, брунатний пил спорохнiлих рослин – оце й усе. Шкода! Бо я хотiв би простежити етапи, якими йшло пiдкорення тваринного свiту владi людини. Далi ми вступили до величезноi, дуже темноi галереi, пiдлога якоi спускалася вниз вiд того краю, з якого ми ввiйшли. Зi стелi звисали бiлi кулi; деякi з них були розбитi. Я здогадався, що галерея ця колись мала штучне освiтлення. Тут я вже був бiльше у своiй сферi. По обидва боки галереi височiли громаддя якихось машин, покритих iржею i поламаних, але деякi з них були ще в досить пристойному станi. Ви знаете мiй нахил до механiки i не здивуетеся, коли я скажу, що менi закортiло походити серед цих машин – а надто тому, що бiльша частина iх вразила мене своею новизною та незрозумiлiстю, i я мiг лише неясно здогадуватись про iхне призначення. Менi спало на думку, що, коли б я змiг розiбратися в усiх цих механiзмах, у мене в руках була б непогана зброя проти морлокiв.

Раптом Вiна так щiльно притислася до мене, що я аж здригнувся. Якби не вона, я й не помiтив би, що пiдлога стае дедалi похилiшою. Той кiнець галереi, через який ми ввiйшли, був ще понад землею й освiтлювався кiлькома вузькими вiкнами. В мiру нашого просування земля нiби пiдiймалася та затуляла вiкна, i нарештi позалишалися тiльки невеликi щiлини, як у Лондонi перед пiвпiдвалом, крiзь якi ледь-ледь пробивалося свiтло. Захопившися огляданням машин, я й не помiтив, що свiтла ставало все менше, i тiльки дотик Вiни повернув мене до дiйсностi. Тодi я спинився й побачив, що далi галерея тоне в глибокому мороцi. Пилу на пiдлозi вже поменшало, i лежав вiн не таким рiвним шаром. В напрямi до темного кiнця галереi на ньому вирiзнялися слiди маленьких вузьких ступень. У мене знову з’явилося вiдчуття безпосередньоi близькостi морлокiв. Я зрозумiв, що, вивчаючи машини, тiльки гаю час. Було вже далеко по полудню, а я не мав ще нi зброi, нi притулку, нi засобу забезпечити себе вогнем. І знову з темноi далечини галереi до мене долинув той самий дивний стугiн i шум, який я вчора чув у колодязi.

Я взяв Вiну за руку. Але тут у головi в мене майнула нова думка, я облишив Вiну й повернувся до одноi з машин. На нiй стирчав важiль, подiбний до тих, що бувають на залiзничних стрiлках. Ступивши на пiднiжок, я обiруч ухопився за цей важiль i щосили натиснув на нього. Вiна, залишившись сама, почала гiрко плакати. Розрахував я досить правильно, бо за хвилину важiль таки зламався, i я вернувся до Вiни, маючи в руках палицю, придатну, щоб розтрощити черепа першому-лiпшому морлоковi. А менi страшенно хотiлося знищити хоча б одного з них. Ви, може, вважаете, що то нелюдський вчинок – убивати своiх нащадкiв? Але людськi почуття щодо цих створiнь були нi до чого. Тiльки небажання кидати Вiну та страх, чи не потерпить вiд цього моя Машина, якщо я розпочну вiйну проти морлокiв, – стримали мене, i я не подався зараз же до темного кiнця галереi нищити отих тварюк.

Отже, тримаючи уламок в однiй руцi, а другою обiйнявши Вiну, перейшов я з цiеi галереi до другоi – ще бiльшоi, яка спершу здалася менi вiйськовою каплицею, позавiшуваною подертими прапорами. Придивившись уважнiше, я впiзнав у цих полинялих i почорнiлих лахмiттях напiвзотлiлi рештки книг. Вони давним-давно розпалися на шмаття, i на них не залишилося й слiдiв друку. Тiльки де-не-де збереглися поморщенi корiнцi та погнутi металевi застiбки. Яке промовисте видовище: якби я був письменником, я мiг би написати цiлий трактат про марнiсть честолюбства. Але в ту мить мене найбiльше вразила думка про величезну i безплiдну витрату працi, похмурим свiдченням чого були всi цi зотлiлi фолiанти. Мушу зiзнатись, що згадав я тодi i працi фiлософського товариства, де було вмiщено моi сiмнадцять статей з фiзичноi оптики.

Пiднявшись широкими сходами, опинилися ми в залi, де колись, певно, був вiддiл практичноi хiмii. Тут я сподiвався знайти що-небудь корисне для себе. За винятком одного мiсця пiд обваленим дахом, решта помешкання збереглася дуже добре. Я пильно обдивлявся кожен непошкоджений ящик i врештi-решт в одному з них – герметично закритому – знайшов коробку сiрникiв. Горiли вони чудово, i навiть волога не пошкодила iх.

– Танцюй! – гукнув я до Вiни ii рiдною мовою.

Тепер у мене була зброя проти огидних створiнь, яких ми так боялись. І в цьому занедбаному музеi, на грубому, м’якому килимi пилюки, я – на превелике захоплення Вiни – врочисто виконав якийсь складний танець, висвистуючи веселу пiсеньку. Почасти то був скромний канкан, почасти – полонез, почасти – вальс (так що аж поли моеi куртки маяли по вiтру), а почасти – щось зовсiм оригiнальне. Ви ж знаете, що я вiд природи людина вигадлива.

Я й досi думаю, що ця коробочка сiрникiв, яка уникнула згубного впливу незлiченних рокiв, була найдивнiша та найкориснiша для мене знахiдка. Ще несподiванiшим сюрпризом виявилася камфора. Знайшов я ii в банцi, що, на щастя, теж була герметично закрита. Спершу я подумав, що то парафiн i розбив банку. Та запах камфори – занадто характерний. Серед загального руйнування ця летюча речовина пережила, мабуть, багато тисяч столiть. Менi спав на думку один малюнок сепiею, яку було виготовлено з викопного белемнiта, що загинув i скам’янiв десь мiльйони рокiв тому. Спочатку я хотiв був викинути камфору, та згадав, що вона легко запалюеться й горить яскравим полум’ям. З неi вийшла б добра свiчка, – отож я сунув камфору в кишеню. На жаль, в галереi не знайшлося нi вибухових речовин, нi якогось знаряддя, щоб ним можна було б розбити бронзовi дверi. Найкращою зброею залишився той-таки залiзний важiль. І хоч потрiбних менi речей я знайшов небагато, а проте вийшов з галереi з почуттям значноi полегкостi.

Я не можу докладно розповiсти вам усю iсторiю цього довгого дня. Для того щоб одну за одною переказати всi моi пригоди, менi довелося б добряче напружити втомлену пам’ять. Пригадую довгу галерею, повну заiржавленоi зброi, i як я вагався мiж своiм важелем i мечем або сокирою. Взяти з собою те й друге не мiг, а виважити бронзовi дверi палицею було б зручнiш. У галереi тiй було багато рушниць, пiстолетiв та гвинтiвок. Бiльшiсть iз них перетворилася на купу iржi, але деякi, зробленi з якогось невiдомого металу, збереглися добре. Патрони й порох, звичайно, давно вже попсувалися. Один куток галереi обгорiв i був зруйнований. Може, саме тут вибухнули набоi. В iншому мiсцi ми бачили велику колекцiю iдолiв – полiнезiйських, мексiканських, грецьких, фiнiкiйських… думаю, з усiх краiн свiту. І тут, поступаючись непоборному бажанню, я накреслив свое iм’я на носi якогось пiвденно-американського чудовиська.

З наближенням вечора цiкавiсть моя почала зменшуватись. Я проходив багатьма запорошеними, мовчазними, почасти зруйнованими галереями, експонати яких поперетворювалися на купи iржi та обвуглених уламкiв. В одному мiсцi я несподiвано натрапив на модель копальнi, а тодi ще, зовсiм випадково, в однiй герметично закритiй вiтринi знайшов два динамiтнi патрони.

«Еврика»! – вигукнув я й радiсно розбив вiтрину. Але потiм засумнiвався, узяв один iз патронiв i пiшов до невеличкоi бiчноi галереi, щоб там випробувати свою знахiдку. Нiколи не зазнавав я такого розчарування, як у тi п’ять-десять хвилин, чекаючи вибуху, що так i не стався. Безсумнiвно, патрони також були несправжнi, i я мусив би про це здогадатися. Думаю, що якби ними можна було скористатись, я зараз же кинувся б до Сфiнкса й висадив у повiтря бронзовi дверi, а це – як пiдтвердили дальшi подii – остаточно позбавило б мене шансiв розшукати Машину Часу.

Наскiльки пригадую, пiсля того ми вийшли на невеличкий дворик мiж крилами палацу. Вiн був укритий травою, на ньому росло трое фруктових дерев. Ми спочили й трохи пiдживилися. Надвечiр я почав обмiрковувати наше становище. Насувалася нiч, а надiйноi схованки в нас ще не було. Але тепер це питання мало непокоiло мене. Я мав зброю, що якнайкраще могла захистити нас од морлокiв, – сiрники. А на той випадок, якби виникла потреба в яскравiшому освiтленнi – у мене в кишенi була камфора. Найрозважли-вiше, здавалося менi, – перебути нiч на вiльному повiтрi пiд захистом вогню, а ранком – податися шукати Машину. Єдиною моею зброею в цих пошуках був залiзний важiль. Та, познайомившись ближче з навколишнiм свiтом, я почав ставитися до бронзових дверей по-iншому. До цього часу я не наважувався ламати iх, боячись таемницi, що ховалася за ними. Нiколи не здавались вони менi дуже мiцними, i я думав, що зможу легко виламати iх своiм важелем.




XII. У ТЕМРЯВІ


Ми вийшли з Палацу, коли сонце вже сховалося за обрiем. Я вирiшив завтра вранцi повернутися до Бiлого Сфiнкса, а тим часом хотiв, поки ще не зовсiм споночiло, вибратись iз лiсу, який затримав мене вчора. Я мав на думцi вiдiйти якомога далi, а тодi, розклавши багаття, переночувати пiд захистом вогню. Отож дорогою я збирав хмиз та суху траву i набрав цiлий оберемок. Посуватися вперед з таким вантажем ми могли тiльки дуже повiльно, i до того ж Вiна страшенно втомилася. Хотiлося спати й менi. Коли ми наблизилися до лiсу, була вже нiч. На узлiссi, налякана темрявою, Вiна спинилася, а мене дивне передчуття якогось неминучого лиха, навпаки, штовхало вперед. Я не спав нiч i два днi трусився, як у пропасницi, був роздратований i вiдчував, що до мене пiдкрадаеться сон, а разом iз ним i морлоки.

Поки ми вагалися, в чорних кущах позаду я побачив три принишклi постатi. Навколо були хащi й висока трава, i вони могли непомiтно наблизитися до нас. Лiс, здавалося, був не менше як милю завширшки. Якби нам пощастило дiстатися до вiдкритоi галявини на схилi, ми могли б уважати себе в безпецi. Я гадав, що освiтлюючи собi шлях сiрниками та камфорою, можна ризикнути. Але, щоб запалювати сiрники, треба мати вiльнi руки, отже, довелося б кинути хмиз. Я неохоче поклав його на землю. І тут менi заманулося побавити наших приятелiв, пiдпаливши це сухе гiлля. Згодом я побачив усю божевiльну нерозважливiсть цього вчинку, але тодi вiн видався менi чудовим способом прикрити наш вiдступ.

Не знаю, чи думали ви коли-небудь, яким незвичайним явищем повинен здаватися вогонь у помiрному клiматi, де немае людини. Сонячнi променi лише зрiдка бувають настiльки сильнi, щоб запалити яку-небудь деревину, навiть коли iх збирають в один фокус краплi роси, як це трапляеться в тропiчних краiнах. Блискавка вдаряе, обвуглюе, але рiдко призводить до спустошливоi пожежi. Гниючi рослини можуть iнодi тлiти пiд впливом внутрiшньоi хiмiчноi реакцii, але при цьому майже нiколи не спалахуе полум’я.

За цiеi доби занепаду цивiлiзацii на землi забули навiть, як здобувати вогонь. Червонi язики, що лизнули мiй хмиз, були для Вiни видовищем новим i дивовижним.

Вона хотiла пiдбiгти до багаття й погратися з ним. Вона б навiть i в вогонь кинулась, якби я не затримав ii. Та я вчасно, незважаючи на опiр, вхопив свою супутницю на руки i смiливо заглибився в лiс. Деякий час дорогу менi освiтлювало багаття. Озирнувшись назад, я мiж стовбурiв дерев побачив, як полум’я перехопилося на найближчi кущi, i вогонь покрученою смугою поплазував по травi пагорба. Я засмiявся й знову повернув до чорних дерев передi мною. Було зовсiм темно. Вiна конвульсiйно чiплялась за мене. Моi очi так призвичаiлись до темряви, що я бачив i оминав корiння, яке виступало з землi. Над нами висiв чорний морок, i лише де-не-де виблискували клаптi синього неба. Я не запалив жодного сiрника, бо руки моi були зайнятi – на лiвiй я нiс Вiну, а в правiй тримав залiзний важiль.

Спершу я чув тiльки хрускiт гiлок пiд ногами, легкий шелест вiтру над головою, власне дихання та стукiт серця. Потiм почувся якийсь дивний шерех, але я вперто просувався вперед. Шерех ставав усе виразнiший, далi я почав розпiзнавати звуки й голоси, що з ними познайомився в Пiдземному Свiтi. Очевидно, то були морлоки, якi цiлою зграею гналися за нами. І справдi, за хвилину я вiдчув, як мене вхопили за куртку, а згодом – за руку. Вiна затрусилася всiм тiлом i принишкла.

Саме був час запалити сiрник. Але щоб дiстати його, я мусив поставити Вiну на землю. Поки я шукав у кишенi коробку з сiрниками, в темрявi бiля моiх нiг зчинилася метушня. Вiна мовчала, а морлоки щось бурмотiли, iхнi м’якi маленькi руки ковзали по моему вбраннi, по спинi, торкалися навiть шиi. Нарештi сiрник зашипiв i загорiвся. При свiтлi його я побачив бiлi спини морлокiв, що тiкали пiд захист дерев. Квапливо витягти з кишенi шматок камфори, щоб запалити його, коли сiрник почне гаснути, я подивився на Вiну. Вона нерухомо лежала долi, пригорнувшись до моiх нiг. Охоплений жахом, я нахилився до неi. Вона, здавалося, ледве дихала. Я запалив шматок камфори й кинув його на землю. Коли вiн, спалахнувши, вiдiгнав морлокiв i розвiяв темряву, я став навколiшки й пiдняв Вiну. Лiс позад нас гудiв гомоном i бурмотiнням величезного натовпу.

Вiна, очевидно, знепритомнiла. Я обережно поклав ii на плече i, пiдвiвшись, зiбрався йти далi, але мене приголомшила жахлива думка: пораючись iз сiрниками та з Вiною, я повертався на всi боки i тепер не мав нiякого уявлення, в якому напрямi йти далi. Може, я йду до Палацу з Зеленоi Порцеляни? Мене пройняв холодний пiт. Треба було зараз же на щось зважуватись. Я вирiшив розвести вогонь i отаборитися тут, де ми стояли. Отже, опустивши все ще нерухому Вiну на оброслий мохом пень, я, поки не погасла камфора, кинувся збирати сухi гiлки та листя. Тут i там з темряви дивилися на мене блискучi, як карбункули, очi морлокiв.

Камфора востанне спалахнула й погасла. Я запалив сiрник. Два бiлi створiння, що пiдкрадалися до Вiни, метнулися вбiк. Одне з них заслiпив огонь, i воно наштовхнулося просто на мене. Я не розгубився i щосили вдарив його кулаком. Почувся хряскiт кiсток. Потвора зойкнула з болю, заточилася й упала. Я запалив другий шматок камфори й знову став збирати хмиз. Тут виявилось, що листя на деревах було зовсiм сухе, бо майже цiлий тиждень, вiд часу мого прибуття, не впало й краплi дощу. Тодi, замiсть того щоб нахилятись i шукати паливо на землi, я почав пiдстрибувати й обламувати нижнi вiти дерев. Незабаром мое багаття з зелених i сухих гiлок задушливо зачадило, i я мiг заощаджувати камфору. Я обернувся до Вiни, що лежала бiля моеi залiзноi палицi, i намагався привести ii до тями, та вона була наче мертва. Я не мiг навiть розiбрати, чи дихае вона.

Дим од багаття йшов просто менi в обличчя, i голова моя раптом обважнiла. Та ще й повiтря було просякнуте запахом камфори. Багаття цього мало вистачити на якусь годину. Вiдчувши себе виснаженим пiсля важкого дня, я сiв на землю. Лiс шумiв якимсь незрозумiлим сонливим шепотом. Я задрiмав нiбито на хвилину й зараз же розплющив очi. Довкола було темно, i я вiдчував дотик морлокiв. Визволившись з iхнiх чiпких пальцiв, я сунув руку в кишеню, але сiрникiв там уже не було. Тим часом морлоки знову наблизились i схопили мене. Я миттю збагнув, що трапилося: я заснув, i багаття погасло. Мене охопив смертельний жах. З лiсу вiяло запахом горiлого дерева. Мене вхопили за шию, за волосся, за руки i силкувалися збити з нiг. Неможливо описати, який то був жах, коли в темрявi мене оповили руки цих м’якотiлих створiнь. Здавалося, наче я борсаюсь у якомусь страхiтливому павутиннi. Нарештi вони подолали мене i я упав. Чиiсь маленькi зуби вп’ялися менi в шию, я перевернувся i намацав у цю мить рукою свiй залiзний важiль. Це надало менi сили. Я звiвся на ноги, струснув з себе купу цих людей-пацюкiв i, вимахуючи палицею, почав гатити морлокiв по обличчях. Чути було, як важiль ляскав по м’яких тiлах i трощив кiстки. За хвилину я був вiльний.

Мене опанувало якесь дивне збудження, – таке бувае, кажуть, пiд час бою. Я знав, що ми з Вiною приреченi, але менi хотiлося, щоб морлоки заплатили за наше м’ясо якнайдорожче. Я притулився спиною до дерева й несамовито вимахував важелем. Лiс був повен крику морлокiв. Минула хвилина. Голоси iхнi стали пронизливiшi, збудження iхне зростало. Але нiхто не пiдходив близько до мене. Я пильно вдивлявся в темряву, i зненацька в душi моiй прокинулась надiя. А може, морлоки перелякалися? І тут я помiтив дивну рiч. Темрява, здавалося, свiтлiшала. Я починав невиразно бачити постатi морлокiв: трое лежали круг мене, а решта, на диво менi, чомусь безперервним потоком мчала в глибину лiсу. І спини iхнi тепер були не бiлi, а червонуватi. Я закам’янiв з подиву. Раптом мiж деревами блимнула й зараз же зникла червона iскорка. Тепер менi стали зрозумiлi й запах гару, i той шерех, що переходив уже в гуготiння, i червонi вiдблиски, i втеча морлокiв.

Вiдiйшовши вiд дерева й оглянувшись назад, я мiж чорних стовбурiв побачив полум’я лiсовоi пожежi. За мною гналося мое перше багаття. Озирнувшись навкруги, я нiде не знайшов Вiни. Ззаду мене шипiло й трiщало. Кожен раз, як займалося нове дерево, наче розлягався вибух. Розмiрковувати не було часу. З палицею в руках я дременув слiдом за морлоками. Шалена то була втеча. Один раз полум’я так швидко обiйшло мене з правого боку, що я мусив був зараз же повернути лiворуч. Коли я вибiг нарештi на невеличку галявину, якийсь заслiплений пожежею морлок уткнувся менi в ноги, проскочив мимо й кинувся просто в огонь.

Тут менi довелося бути свiдком найогиднiшого видовища з усiх, якi бачив я в тому майбутньому свiтi. Навкруги було свiтло, як удень. Посеред галявини був горбок, а на ньому рiс спалений сонцем кущ колючого глоду. За горбком знову розстилався лiс. Жовтi язики полум’я вихоплювалися вже й звiдти, оточуючи всю галявину вогненною стiною. На горбку збилися в купу тридцять-сорок морлокiв. Знеможенi спекою, заслiпленi полум’ям, вони очманiло металися, натикаючись один на одного. Спершу я забув, що вони нiчого не бачать, i в нападi страху трощив iх своею палицею, як тiльки котрий наближався до мене, – одного я вбив, кiлькох покалiчив. Та побачивши, як один iз них навпомацки дерся крiзь кущi, i почувши iхнi жалiбнi стогони, я зрозумiв, що вони зовсiм безпораднi перед вогнем, i бiльше вже не бив iх.

Час вiд часу який-небудь морлок натикався на мене, i тодi вся постать його виявляла такий невимовний жах, що я перший уступав дорогу. Якусь мить полум’я нiбито почало згасати. Ще трохи – i вони знову побачать мене! З переляку я хотiв уже був поновити наступ й убити кiлькох iз них, але вогонь спалахнув з новою силою, i я стримався. Уникаючи зустрiчi з морлоками, я вештався по горбку i шукав хоч якi-небудь слiди Вiни. Але вона зникла.

Нарештi я сiв на вершинi горбка й став дивитися на це дивне, неймовiрне збiговисько заслiплених iстот, що никали довкруж мене й перегукувались якимись чудними звуками, коли на них падало свiтло пожежi. По небу вилися пасма диму, i де-не-де крiзь отвори в цiй далекiй – немов з iншого свiту – червонуватiй завiсi поблискували маленькi зорi. Двое чи трое морлокiв зослiпу наштовхнулися на мене, i я, здригаючись вiд огиди, кулаками прогнав iх геть.

Бiльша частина цiеi ночi здавалася менi кошмаром. Я кусав собi руки й кричав, жагуче бажаючи прокинутись. Я бив кулаками об землю, схоплювався, сiдав, блукав по горбку i знову сiдав. Тодi тер собi очi й благав Бога допомогти менi прокинутись. Кiлька разiв бачив я, як морлоки, нахиливши голову, в розпачi кидалися в огонь. Врештi-решт над поблiдлим уже полум’ям пожежi, над важкими клубами чорного диму, над пеньками погорiлих дерев i над залишками цих бридких створiнь заяснiв свiтанок.

Я знову почав шукати слiди Вiни, але даремно. Очевидно, ii бiдне маленьке тiльце залишилось десь у лiсi. Все ж таки я вiдчув якусь полегкiсть вiд думки, що, може, Вiна уникла жахливоi долi. Згадавши про неi, я насилу стримався, щоб не вхопити палицю та не кинутись на цих огидних, безпорадних створiнь.

Горбок, як я казав, був наче острiвець у лiсi. З його вершини крiзь хмари диму виднiв Палац iз Зеленоi Порцеляни, звiдки я без труднощiв знайшов би дорогу до Бiлого Сфiнкса. Залишивши морлокiв, якi все ще метушилися й стогнали на горбку, я обмотав ноги травою i по димучому попелу, пiд яким жеврiли iскри, попрямував туди, де була захована моя Машина. Я ледве тягнув ноги, бо був дуже стомлений та ще й шкутильгав. Думка про смерть маленькоi Вiни краяла менi серце. Вiд усього того можна було впасти в розпуку… Тепер, у цiй затишнiй кiмнатi, загибель Вiни здаеться менi лише важким сном, але тодi я сприймав це, як непоправну втра-

ту. Того ранку я знову був жахливо самотнiй. Я почав згадувати про свiй будинок, про цей камiн, про декого з вас, i мене охопила болiсна туга.

Ступаючи по димучому попелу, я зробив одне приемне вiдкриття – в кишенi моiх штанiв лежало кiлька сiрникiв. Певно, вони випали з коробки перед тим, як ii у мене вкрали.




XIII. ПАСТКА В БІЛОМУ СФІНКСІ


Близько восьмоi чи дев’ятоi години ранку я пiдiйшов до тоi лави з жовтого металу, на якiй милувався навколишнiм свiтом першого вечора мого перебування тут. Я згадав про тодiшнi своi необдуманi висновки i не мiг стримати гiркоi посмiшки з приводу своеi самовпевненостi. Тепер передi мною слався той же мальовничий краевид, була та сама буйна рослиннiсть, тi самi розкiшнi палаци i величнi руiни, та сама срiбляста рiчка, що спокiйно котила своi води мiж родючих берегiв. Серед дерев маяли яскравi вбрання тих гарненьких людей. Дехто з них купався саме там, де я колись урятував Вiну, при згадцi про неi у мене боляче стиснулося серце. Немов плями на цьому чудовому видовищi, вимальовувались дашки, якi прикривали колодязi, що вели до Пiдземного Свiту. Тiльки тепер зрозумiв я, що ховалося за вродою цього наземного народу. Безжурний був iхнiй день, безжурний, як день худоби на пасовиську. Наче худоба, не знали вони про свого ворога й нi про що не турбувалися. І кiнець iхнiй був такий, як i в худоби.

Болiсно було думати, як недовго панував над природою людський розум. Вiн сам укоротив собi вiку. Люди вперто прагнули добробуту, вигод усталеного, всебiчно забезпеченого суспiльства, досягли всього цього, i… ось який iхнiй кiнець. Колись i життя, i власнiсть, очевидно, опинилися в цiлковитiй безпецi. Заможний був упевнений у своему багатствi та життевих вигодах. Бiдняк знав, що йому забезпечене життя i праця. Безсумнiвно, в тому свiтi не було нi проблеми безробiття, нi якихось iнших невирiшених соцiальних питань. І настав Великий Спокiй.

Ми забуваемо закон природи, який каже, що розумова гнучкiсть являе собою винагороду за всi небезпеки, змiни й тривоги в нашому життi. Істота, що живе в цiлковитiй гармонii з оточенням, стае простою машиною. Природа вдаеться до розуму лише тодi, коли звичка та iнстинкт виявляють свою неспроможнiсть. Де немае змiн i немае потреби в змiнах, там нема й розуму. Володiють ним лише тi iстоти, якi мають у життi рiзноманiтнi потреби i наражаються на небезпеки.

Ось унаслiдок чого, гадав я, дiйшли наземнi люди до своеi нiкчемноi краси, а пiдземнi – до чисто механiчноi працi. Але й для цього iдеального стану речей, при всiй його механiчнiй довершеностi, людству бракувало одного – абсолютноi сталостi. Можливо, з плином часу людям Пiдземного Свiту почало бракувати iжi. І ось зненацька мати Потреба, яка мовчала протягом тисячолiть, пiднесла знову голос i розпочала дiяти там, унизу. Пiдземнi мешканцi завжди були в контактi з машинами, що, крiм навичок, вимагало ще й певноi розумовоi працi. Отже, в цих створiннях мали зберегтися деякi залишки людськоi енергii. І коли iм забракло iжi, вони повернулися до того, що забороняли колись старi звички. Ось яким уявляв я собi свiт у вiсiмсот двi тисячi сiмсот першому роцi. Люди часто помиляються. Можливо, що й цi моi висновки – хибнi. Але, в усякому разi, я тодi думав так i переказую вам своi думки.

Незважаючи на втому, збудження й жахи минулих днiв, незважаючи на свiй смуток, я замилувався сонячним свiтлом i мирним краевидом. Менi неймовiрно хотiлося спати, i незабаром усi моi розмiрковування перейшли в дрiмоту. Вiдчуваючи це, я не став чинити всупереч своiм бажанням, а лiг на м’яку траву й заснув довгим, здоровим сном.

Прокинувся я надвечiр. Тепер я був певний, що морло-ки не схоплять мене сонного. Потягнувшись, я рушив з пагорка до Бiлого Сфiнкса, тримаючи в однiй руцi палицю, а в другiй – сiрники.

І тут на мене чекала велика несподiванка. Бронзовi дверi в п’едесталi були вiдчиненi – iх по пазах спустили вниз.

Я спинився бiля дверей i на хвилину завагався.

Всерединi була невеличка кiмната, а на пiдвищеннi в одному з куткiв стояла моя Машина. Маленькi важелi вiд неi лежали у мене в кишенi. Отже, пiсля всiх моiх готувань до облоги Бiлого Сфiнкса – така несподiванка! Я кинув на землю свою залiзну палицю, майже шкодуючи, що не довелося застосувати ii.

Коли я вже схилився, щоб увiйти, у головi в мене промайнула одна думка. Враз я зрозумiв, чого морлоки хочуть! Стримуючи в собi бажання розреготатися, я переступив через бронзовий порiг i наблизився до Машини. Як не дивно, ii було дбайливо почищено i змащено. Згодом я навiть подумав, що морлоки, може, пробували й розбирати Машину, силкуючись своiм недалеким розумом збагнути ii призначення.

Поки я стояв та розглядав свiй апарат, зазнаючи насолоди вiд самого дотику до нього, трапилося те, на що я й чекав. Бронзовi дверi раптом пiднялися й стукнулись об горiшнiй край рами. Я опинився в темрявi – у пастцi, як гадали морлоки. Я стиха засмiявся.

Чулося вже iхне бридке хихотiння, коли вони наближалися до мене. Якомога спокiйнiше я спробував черкнути сiрником. Менi лишалося тiльки закрiпити важелi й зникнути, наче привид. Та я забув про одну дрiбницю. Цi клятi сiрники могли запалюватись тiльки тодi, коли iх потруть об коробку.

Спокiй мiй, – ви легко можете собi це уявити, – раптом зник. Маленькi створiння були вже близько. Одне доторкнулося до мене. Я щосили вдарив його у темрявi важелем i почав вилазити на сiдельце. Мене вхопила чиясь рука, потiм – iншi. Довелося вiдривати iхнi чiпкi пальцi вiд важелiв i одночасно намацувати осi, куди цi важелi нагвинчувалися. Одного вони вже були висмикнули в мене, – важiль упав, i шукати його я мусив у темрявi, вiдбиваючись головою вiд морлокiв. Чувся трiск iхнiх черепiв. Бiйка, здаеться, була ще запеклiша, нiж у лiсi.

Нарештi важелi загвинчено. Я натиснув на них. Чiпкi пальцi зiслизнули з мене. Темрява незабаром спала з моiх очей, i я знову опинився серед того шуму та сiруватого свiтла, про якi вже розповiдав.




XIV. ПОДАЛЬШІ ВИДІННЯ


Я вже розповiдав вам про неприемне почуття запаморочення й млостi, якого зазнаеш, подорожуючи на Машинi Часу. А цього разу я ще й не встиг умоститись як слiд у сiдло i сидiв, звиснувши на один бiк. Машина розхитувалась i тремтiла. Я вчепився в неi руками i спершу не помiчав нiчого. Скiльки минуло часу – не знаю, але, трохи очунявши й глянувши на циферблат, я був страшенно здивований. Одна стрiлка на ньому позначае днi, друга – тисячi, третя – мiльйони, четверта – мiльярди днiв. Виявилося, що, замiсть того, щоб вертати назад, я мчав у Часi вперед: випадково я поставив важелi на переднiй хiд, i стрiлка на тисячi днiв крутилася зi швидкiстю секундноi стрiлки годинника, позначаючи мiй шлях у майбутне.

Поки я мчав уперед, навкруги мене вiдбувалися дивнi змiни. Мерехтлива сiра сутiнь потемнiшала. Далi, – дарма що я мчав iз неймовiрною швидкiстю, – мерехтiння дня й ночi, що мало вказувати на сповiльнення руху, щораз ставало виразнiше. Спочатку це дуже здивувало мене. День i нiч уже не так швидко змiнювали одне одного; повiльнiше рухалось i сонце на небi – аж менi почало здаватися, що на свою денну путь воно витрачало тепер цiлi столiття. Ще далi землю обгорнув незмiнний присмерк, i лише коли-не-коли темне небо освiтлювала комета. Смужка свiтла на крайнебi давно зникла, бо сонце тепер уже не заходило. Воно лише пiдiймалось та спускалось на заходi i ставало щоразу бiльшим та червонiшим. Мiсяця не було й видно. Круговий рух зiрок сповiльнювався, – тепер то були якiсь повзучi свiтлянi цятки. Нарештi незадовго перед тим, як я спинився, сонце, червоне i величезне, непорушно зависло над обрiем. Наче велетенський купол, воно жеврiло тьмяним полум’ям, а iнодi й зовсiм пригасало. Одного разу воно наче знову спалахнуло яскравим вогнем, але скоро набуло свого попереднього похмурого червонуватого кольору. З усього цього я дiйшов висновку, що припинення сходу та заходу сонця спричинили припливи та вiдпливи, якi неухильно сповiльнювали обертання Землi. Тепер Земля, як у наш час Мiсяць, була завжди повернена до сонця одним i тим самим боком. Спиняв я свою Машину дуже обережно, пам’ятаючи, як стрiмголов падав уже минулого разу. Стрiлки на циферблатi крутились уже повiльнiше. Стрiлка на тисячi днiв, здавалось, уже не рухалася, а стрiлка, що позначала днi, не розпливалася вже туманною плямою на циферблатi. Нарештi я змiг розрiзнити обриси якогось пустельного берега.

Я дуже плавно спинив свою Машину i, не злазячи з неi, озирнувся довкола. Небо вже втратило свою колишню блакить. На пiвнiчному сходi воно було чорне, як чорнило, у цьому мороцi яскравим i незмiнним свiтлом сяяли блiдi зорi. Над головою небо було темно-червоне й беззоряне, а на пiвденному сходi свiтлiшало й набувало пурпурового вiдтiнку. Там, перетяте обрiем, лежало величезною горою сонце, червоне й нерухоме. Навкруги скелi були брунатного кольору, i единою ознакою життя, яку я мiг помiтити, була темнозелена рослиннiсть, що вкривала всi виступи на скелях з пiвденно-схiдного боку. Ця зелень своiм забарвленням нагадувала лiсовi мохи або лишайники у печерах – такий колiр завжди мають рослини, що ростуть у постiйнiй сутiнi.

Моя Машина стояла на пологому березi. Море, що слалось у пiвденно-захiдному напрямi, рiзкою смугою виднокола вiддiлялося вiд тьмяного неба. На морi не було нi прибою, нi хвиль, навiть найменшого вiтерця. Тiльки поверхня його ледве-ледве здiймалась i опускалася, наче море дихало, зберiгаючи ще ознаки свого вiчного життя. Уздовж берега, коли вода трохи вiдступала, видно було грубий шар солi – рожевий пiд променями сонця. Голова моя обважнiла, i дихав я дуже часто. Це нагадало менi едину мою спробу пiднятися на гори, i я зрозумiв, що повiтря стало бiльш розрiджене, нiж у наш час.

Далеко десь на вiдлюдному березi розлiгся пронизливий крик. Щось, нiби величезний бiлий метелик, покружляло в повiтрi, а тодi зникло за невисоким пагорбом. Звук цей був такий неприемний, що я аж здригнувся i зручнiше вмостився в сiдлi. Оглянувшись, я побачив, що червонувата брила, яку я вважав за уламок скелi, заворушилася й почала наближатися до мене. Насправдi то була величезна, подiбна до краба iстота. Уявiть собi краба з оцей стiл завбiльшки. Повiльно й невпевнено перебирав вiн ногами, помахуючи довгими вусами, наче батогом, великi клешнi волочилися по землi, а випуклi очi з хижим блиском дивилися на мене з обох бокiв його, здавалося, металевого лоба. Спина краба була зморшкувата й горбкувата, подекуди вкрита зеленою поволокою цвiлi. Я бачив, як ворушилися численнi щупальцi круг його рота. Немов закам’янiвши, дивився я на це страховисько, аж раптом вiдчув, як щось лоскоче мою щоку. Здавалося, це була муха. Я спробував змахнути ii, але вона зараз же повернулася i нiби сiла менi на вухо. Вiдганяючи ii, я вхопив пальцями якусь нитку, що миттю висмикнулась iз моеi руки. Охоплений жахом, я озирнувся назад i побачив, що то був вус ще одного велетенського краба. Потвора стояла у мене за спиною, ii лютi очi вилазили з орбiт, пащека жадала iжi, а здоровеннi незграбнi клешнi, вкритi слизом водоростей, ось-ось ухоплять мене. Я поклав руку на важiль, i мiж мною та нападником пролягла вiдстань цiлого мiсяця. Але я був усе ще на цьому березi, i тiльки-но спинив Машину, як тi чудовиська з’явилися знову. Десятки iх повзали круг мене в цiй сутiнi помiж темно-зеленою рослиннiстю.

Не можу переказати вам, яким огидним занепадом вiяло вiд цього свiту. Червоне небо на сходi; чорний морок – на пiвночi; солоне мертве море; кам’янистий берег, що аж кишiв цими страхiтливими повiльними плазунами; одноманiтний, отруйно-зелений килим лишайника i розрiджене повiтря, що забивае дух, – все це справляло на мене найжахливiше враження. Я пересунувся ще на сто рокiв уперед – та ж сама картина. Червоне сонце, трохи бiльше й трохи похмурiше; мертве море; холодне повiтря, безлiч ракоподiбних, що повзали серед зелених лишайникiв i червоних скель. Тiльки на заходi я побачив щось нове – блiду криву смужку, яка скидалася на молодик.

Так подорожував я, пролiтаючи тисячолiття простору, усе далi й далi, захоплений бажанням глянути на майбутне Землi. Час вiд часу я спинявся, мов зачарований, дивився на призахiдне сонце, що дедалi бiльшало та темнiшало, i на нашу Землю, життя на якiй поволi завмирало. Нарештi, бiльше як через тридцять мiльйонiв рокiв, величезне червоногаряче громаддя сонця затулило собою майже десяту частину всього тьмяного неба. Я ще раз спинився, бо крабiв уже не було, а червонястий берег, коли не зважати на блiдо-брунатнi мохи та лишайники, перетворився на пустелю, подекуди вкриту бiлими плямами снiгу. Гострий холод пронизав мене. Зверху падали негустi пластiвцi снiгу. На пiвнiчному сходi пiд зоряним склепiнням понурого неба блищав снiг, а вiддалiк вимальовувалось хвилясте пасмо рожево-бiлих пагорбiв. Море коло берега взялося кригою, по водi пливли айсберги. Проте бiльша частина солоного океану, що кривавим свiтлом вилискував у променях вiчного заходу, була ще вiльна вiд льоду.

Я роздивлявся навкруги, шукаючи хоча б якихось ознак живих iстот. Та дивний непевний страх не дозволяв менi злiзти з сiдла. Нiщо не рухалося – нi на землi, нi на морi, нi на небi. Лише зеленi водоростi на скелях свiдчили, що життя ще не зовсiм завмерло. Море вiдступило вiд колишнiх своiх берегiв, вiдкривши пiщане дно, i менi видалося, що на мiлинi ворушиться щось чорне. Та коли я придивився пильнiше, воно нiби застигло непорушно, i я вирiшив, що помилився i що то чорнiе звичайний собi камiнь. Зорi на небi сяяли якось дуже яскраво i нiби зовсiм не мерехтiли.

Раптом округлий край сонця на заходi почав мiняти свою форму. В його згинi з’явилася немов якась западина, що дедалi збiльшувалася. Хвилину я з жахом дивився на цю чорноту, але невдовзi зрозумiв, що то починаеться затемнення сонця. Певно, перед сонячним диском проходили або Мiсяць, або Меркурiй. Спочатку я, природно, подумав про

Мiсяць, але згодом, помiркувавши, дiйшов висновку, що це мусить бути якась бiльша планета.

Незабаром стало зовсiм темно. Зi сходу подув поривами холодний вiтер, густого снiгу в повiтрi побiльшало. З моря до мене долинув шум i плюскiт хвиль. Та коли не зважати на цi мертвi звуки, у свiтi панувала тиша. Тиша? Важко уявити собi, яка то була нiмотнiсть! Голоси людини, мекання овець, крики птахiв, дзижчання комах – усi тi звуки, що на кожному кроцi супроводять наше життя, – всього цього вже не iснувало. А морок густiшав, снiг падав, пластiвцi безперервно танцювали перед моiми очима, повiтря щодалi холоднiшало. Нарештi одна за одною зникли пiд бiлим покровом вершини пагорбiв. Вiтер перетворювався на ураган. Чорна тiнь немов насувалася на мене. За мить на небi залишилися самi тiльки блiдi зiрки. Увесь свiт повитий був непроникливою темрявою. Небо стало цiлковито чорним.

Мене охопив жах перед цим безмежним мороком. Мороз проймав до кiсток. Не було чим дихати. Я тремтiв. Мене нудило. Нарештi на небi спалахнула червона дуга i з’явилася окрайка сонця. Аби хоч трохи прийти до пам’ятi, я злiз з Машини. Голова у мене йшла обертом, i я вiдчував, що не маю сил починати подорож у наш Час. Коли я отак майже непритомний стояв i зводив дух, на мiлинi, побiч червонястоi води океану, заворушилося – тепер у цьому не було вже нiякого сумнiву – щось чорне, округле, з футбольний м’яч завбiльшки, з щупальцями, якi тяглися за ним, чорне на тлi криваво-червоноi води; воно посувалося до мене якимись чудними стрибками. Я мало не зомлiв, i тiльки страхiтлива думка, що я можу назавжди залишитись тут, у цiй далекiй, жахливiй темрявi, допомогла менi вилiзти на сiдло.




XV. ПОВЕРНЕННЯ МАНДРІВНИКА В ЧАСІ


Отже, я повернув назад. Довгий час моя Машина несла мене непритомного. Поновилося мерехтливе чергування дня й ночi. Сонце знову стало золотаве, а небо – блакитне. Дихати було дедалi легше. Перед моiми очима пропливали мiнливi риси землi. Стрiлки на циферблатi крутилися назад. Я знову побачив невиразнi силуети будiвель часiв занепаду людства. Далi вони зникли, i на змiну iм прийшли iншi. Коли стрiлка на мiльйони днiв показала нуль, я сповiльнив швидкiсть. Тепер можна вже було розпiзнати звичну архiтектуру наших будинкiв. Стрiлка, що вiдмiчала тисячi днiв, повернулася до часу вiдправлення. Днi i ночi мигтiли все повiльнiше. Круг мене постали старi стiни моеi лабораторii. Я обережно гальмував.

І тут мою увагу привернуло дивне явище.

Здаеться, я казав уже вам, що на початку моеi подорожi, саме перед тим, як Машина стала набирати швидкiсть, через кiмнату промайнула, наче ракета, мiсiс Вочет. Повертаючись, я знову побачив це. Тiльки що тепер усе вiдбулося в зворотному напрямку. Вiдчинилися дверi в сад, задкуючи, з’явилася мiсiс Вочет, перетяла лабораторiю й зникла в дверях, через якi ранiше ввiйшла в кiмнату. Незадовго перед цим менi здалося, що на мить я побачив Гiллера, але вiн промигнув як спалах.

Тепер я спинив Машину зовсiм i опинився у своiй лабораторii, серед своiх iнструментiв та приладiв. Усе було таким, яким я його залишив. Знесилений вкрай, злiз я з сiдельця й сiв на стiлець. Кiлька хвилин мене трусило немов у пропасницi. Згодом я заспокоiвся. Я ж знову у своiй лабораторii, i все тут таке, яким i було. Менi навiть здалося, що все пережите я бачив увi снi. Але ж нi! Дещо змiнилося. Машина вирушила в путь з пiвденно-схiдного кутка лабораторii. Тепер же вона стояла в пiвнiчно-захiднiй частинi примiщення, коло стiни, де ви ii бачили. Це i е вiдстань мiж галявиною, на яку прибула Машина, i п’едесталом Бiлого Сфiнкса, куди морлоки затягли ii.

Якийсь час мiй мозок наче вiдмовився працювати. Нарештi я пiдвiвся i, шкутильгаючи, – бо п’ята ще й досi болiла, – пройшов коридором сюди. Я був увесь забруднений. На столi бiля дверей лежав сьогоднiшнiй номер «Пел-Мел газет». Годинник показував близько восьмоi. Я чув вашi голоси й брязкiт посуду. Я вагався, чи входити, – я ж почував себе таким виснаженим i знесиленим. Але запах доброi iжi перемiг моi вагання, i я вiдчинив дверi в iдальню. Решту ви знаете. Я помився, пообiдав i оце розповiдаю вам своi пригоди.




XVI. ЩО БУЛО ПІСЛЯ РОЗПОВІДІ


– Я знаю, – сказав вiн, помовчавши, – все це здаеться вам абсолютно неймовiрним. А для мене неймовiрне лише одне: що сьогоднi ввечерi я сиджу тут, у цiй затишнiй, знайомiй кiмнатi, дивлюся на вашi дружнi обличчя й розповiдаю вам про своi дивнi пригоди.

Вiн глянув на Лiкаря:

– Я переконаний, що ви не вiрите менi. Вважаете моi слова або за брехню, або за пророкування. Вам здаеться, що я заснув i марив у своiй лабораторii. Може, й справдi я так багато думав про долю людства, що нарештi вигадав цю iсторiю? Але запевняю вас, що не брешу, аби збiльшити iнтерес до своеi фантазii. Нехай моi слова лише вигадка, але як ви до неi ставитесь?

Мандрiвник витяг з рота люльку i, за своiм звичаем, нервово постукав нею об грати камiна. На хвилину запала мовчанка, а тодi ми стали совати стiльцi та човгати ногами по килиму. Я вiдвiв очi вiд Мандрiвника в Часi й глянув на його слухачiв: усi сидiли в тiнi, а обличчя iхнi були в якихось кольорових плямах. Лiкар, здавалося, уважно розглядав господаря. Редактор утупив очi в кiнчик своеi – шостоi вже – сигари. Журналiст крутив у руках годинник. Решта, пригадую, сидiла нерухомо.

Редактор пiдвiвся зi стiльця й зiтхнув.

– Шкода, що ви не пишете романiв, – сказав вiн, поклавши руку Мандрiвниковi на плече.

– Ви не вiрите менi?

– Ну…

– Гадаю, що не вiрите.

Мандрiвник обернувся до нас.

– Де сiрники? – Черкнувши сiрником, вiн запалив люльку i, попихкуючи нею, мовив: – Правду кажучи, я й сам якось не можу повiрити… А проте…

Очi його з нiмим запитанням спинилися на двох побляклих бiлих квiтках, що лежали на столику. Потiм вiн повернув руку, якою тримав люльку, i обдивився ледь загоенi шрами на пальцях.

Лiкар пiдiйшов до лампи i пильно глянув на квiти.

– Якi дивнi у них маточки, – зауважив вiн.

Психолог нахилився вперед i простягнув руку за квiткою.

– Нехай мене повiсять, коли тепер уже не перша година! – скрикнув Журналiст. – Як же оце ми дiстанемось додому?

– На вокзалi багато вiзникiв, – заспокоiв його Психолог.

– Цiкава штука, – промовив Лiкар, – я не можу визначити, до якого виду належать цi квiти. Можна взяти iх з собою?

Мандрiвник у Часi спершу завагався, а тодi рiшуче сказав:

– Звичайно, нi.

– Де ви дiстали iх? Тiльки скажiть правду, – не вгамовувався Лiкар.

Мандрiвник приклав руку до чола, нiби хотiв затримати думку, яка могла зникнути:

– iх поклала менi в кишеню Вiна, коли я подорожував у Часi. – Вiн озирнувся по кiмнатi. – Все пливе перед очима. Ця кiмната, i ви, i ця буденна атмосфера не вмiщуються в моему мозку. Чи й справдi я зробив Машину Часу, чи то була тiльки ii модель? А може, це взагалi сон. Кажуть, що життя – це сон, часом дуже короткий, але сон, та iнший такий вже не присниться. І звiдки воно береться? Я мушу подивитись на Машину… чи iснуе вона!

Мандрiвник швидко схопив лампу й подався коридором. Ми рушили слiдом за ним. У лабораторii при мерехтливому свiтлi лампи ми виразно побачили Машину, присадкувату, незграбну, перекошену; вона стояла, вилискуючи бронзою, чорним деревом, слоновою кiсткою та кварцом. Рiч була абсолютно реальна – я навiть торкнувся ii, щоб пересвiдчитися. На слоновiй кiстцi видно було брунатнi плями та смуги, а на нижнiх частинах висiли трава та мох. Один з брусiв було зiгнуто.

Мандрiвник поставив лампу на лаву й помацав зiпсований брус.

– Отже, так i е, – сказав вiн. – Все, що я розповiв вам, це правда. Шкодую, що примусив вас iти до такоi холодноi кiмнати.

Вiн узяв лампу, i ми мовчки повернулися назад.

Потiм вiн провiв нас до передпокою й допомiг Редакторовi одягти пальто. Лiкар подивився йому в обличчя i, трохи повагавшись, зауважив, що вiн мае втомлений вигляд. Мандрiвник у Часi голосно засмiявся. Пригадую, як вiн стояв в отворi дверей i казав: «На добранiч!»

Я iхав в одному кебi з Редактором. Вiн вважав, що все оповiдання – талановита брехня. Що ж до мене, то я не мав про це власноi думки. Історiя ця була така фантастична й неймовiрна, а сама розповiдь – така правдива й серйозна. Я не спав майже всю нiч i вирiшив наступного ранку знову вiдвiдати Мандрiвника. Менi сказали, що вiн у лабораторii. Я був добре обiзнаний з будинком i попрямував туди. В лабораторii, проте, господаря не було. Якусь хвилину я дивився на Машину й доторкнувся рукою до важелiв. Зараз же вся маса ii захиталась, наче лист пiд подувом вiтру. Це здивувало мене. Я згадав чомусь часи дитинства, коли менi забороняли торкатись деяких речей, i повернувся до вiтальнi, де зустрiв нарештi Мандрiвника. Вiн збирався виходити з дому. В однiй руцi у нього був фотоапарат, у другiй – дорожня сумка. Побачивши мене, вiн усмiхнувся i пiдставив для ручкання лiкоть.

– Така менi морока з цiею справою, – промовив вiн.

– Отже, то був не жарт? Ви й справдi подорожуете в Часi?

– Безперечно! – Вiн вiдверто подивився менi в очi. Чомусь вiн, видно, вагався, блукаючи поглядом по кiмнатi. – Менi потрiбно лише пiвгодини, – промовив вiн. – Я знаю, чого ви прийшли, й дуже вдячний вам за це. Ось кiлька журналiв. Почекайте до полудня, i я тодi доведу вам, що подорож у Часi – рiч цiлком можлива. Я привезу вам зразки i таке iнше. Дозвольте залишити вас на короткий час.

Я погодився, навряд чи в ту мить збагнувши як слiд його слова. Вiн хитнув головою й попростував коридором. Почувши, як стукнули дверi лабораторii, я сiв у крiсло й узяв газету. Що вiн робитиме там до полудня? Раптом я пригадав, що о другiй маю зустрiтися з Рiчардсоном, видавцем, i, глянувши на годинник, побачив, що можу запiзнитись. Я пiдвiвся з крiсла й пiшов повiдомити про це Мандрiвника.

Взявшися за ручку дверей, я почув якийсь дивний уривистий вигук, щось клацнуло й грюкнуло. Коли я переступив порiг, на мене вiйнуло вiтром i задзвенiло розбите скло. Мандрiвника в лабораторii не було. На мить менi здалося, що передi мною промайнула якась невиразна постать у вирi з чорного дерева та бронзи. Постать та була така прозора, що крiзь неi я бачив лаву з розкладеними на нiй кресленнями, та не встиг я протерти очi, як видiння зникло. Зникла й Машина Часу. Протилежний кiнець лабораторii був порожнiй, i там повiльно осiдала хмарка пилу. Одна шибка у заскленому даху, очевидно, щойно розбилася.

Я остовпiв. Було ясно – сталося щось незвичайне, але що саме, сказати я не мiг. Поки я стояв так, дверi з саду вiдчинилися, i в кiмнатi з’явився слуга. Ми перезирнулися. Я потроху приходив до пам’ятi.

– Мiстер… вийшов звiдси? – спитав я.

– Нi, сер, звiдси нiхто не виходив. Я думав, що вiн тут.

Аж тодi я все зрозумiв i, ризикуючи розсердити Рiчардсона, залишився чекати другоi, може, ще дивнiшоi розповiдi i тих зразкiв та фотографiй, що iх Мандрiвник обiцяв привезти з собою.

Тепер я починаю боятись, чи не доведеться менi чекати його до кiнця життя. Мандрiвник зник три роки тому i, як вiдомо кожному, не повернувся й досi.




ЕПІЛОГ


Нам лишаеться тiльки гадати, чи повернеться вiн коли-небудь. Може, вiн понiсся в минуле й потрапив до рук кровожерних, волохатих дикунiв кам’яноi доби. Може, його поглинули безоднi крейдяних океанiв або роздерли велетенськi плазуни юрськоi доби. Можливо, вiн блукае тепер – якщо слово тепер тут доречне – заселеними плезiозаврами кораловими рифами чи пустельними берегами солоних морiв трiасового перiоду. А може, вiн подався до майбутнього, цього разу не такого далекого, коли люди ще залишилися людьми, але всi важкi проблеми сучасностi вже спромоглися розв’язати. Я принаймнi нiяк не можу повiрити, що наш час, час невдалих експериментiв, безладних теорiй i всезагаль-них суперечностей – це i е кульмiнацiйний пункт в iсторii розвитку людства. Така, в усякому разi, моя думка.

Вiн же, – я знаю з наших розмов ще задовго до того, як з’явилася Машина Часу, – завжди ставився до поступу людства дуже песимiстично. Рiст цивiлiзацii уявлявся йому в безладному матерiальному накопиченнi, яке неминуче мусить зазнати краху й знищити своiх творцiв. Але, коли воно й так, ми не маемо iншого вибору i повиннi жити далi. Для мене майбутне сповнене таемниць i загадок. Все в ньому – невiдоме, крiм деяких моментiв, освiтлених оповiданням Мандрiвника.

На втiху собi я зберiгаю двi чуднi бiлi квiтки, зiв’ялi вже, почорнiлi й ламкi. Вони свiдчать, що й тодi, коли зникнуть розум i сила людини, вдячнiсть i нiжнiсть завжди будуть жити в серцях.








1895




ОСТРІВ ДОКТОРА ????






Переклав Дмитро ПАЛАМАРЧУК




I. У ЧОВНІ З СУДНА «ЛЕДІ ВЕЙН>







Я не збираюся доповнювати газетнi повiдомлення про загибель «Ледi Вейн». Усi знають, що через десять днiв пiсля виходу з Кальяо вона наскочила на уламки затонулого судна. На баркасi врятувалося тiльки сiм чоловiк екiпажу, що iх на дев’ятнадцятий день пiдiбрала канонерка «Мiртл». Історiя iхнiх поневiрянь стала така ж вiдома, як i жахливий випадок iз «Медузою».

Одначе я маю додати до вже вiдомоi iсторii загибелi судна «Ледi Вейн» iншу, не менш жахливу i, безперечно, ще дивовижнiшу iсторiю. Досi гадали, що четверо людей, якi були в човнi, загинули. Але насправдi сталося не так. І менi легко це довести: я – один iз тих чотирьох.

Передусiм я мушу зауважити, що в човнi нас було зовсiм не четверо, а тiльки трое: Констанс, якого «бачив капiтан, коли той стрибнув до човна» («Дейлi ньюс» за 17 березня 1887 року), нам на щастя i собi на лихо, у човен не потрапив. Коли вiн спускався мiж купами мотуззя пiд зламаним бугшпритом, то зачепився каблуком за тоненьку мотузку. Тому вiн, кинувшись у воду, на коротку мить завис у повiтрi донизу головою, а далi, падаючи, ще вдарився об якусь колоду, що плавала на хвилях. Ми кинулись гребти до нього, але вiн уже зник пiд водою.

Я сказав, що це нам на щастя вiн не потрапив у човен, та я можу додати, що це й собi на щастя, – адже ж у нас виявилося лише невеличке барильце води й кiлька пiдмочених сухарiв, така несподiвана була тривога i таке непiдго-товлене було судно до будь-якоi випадковостi. Ми гадали, що тi, хто врятувався на баркасi, мають харчiв бiльше (хоча, здаеться, це було не так), i почали гукати iх, та вони, мабуть, нас не могли почути, а наступного дня, коли мжичка вщухла – це було аж пополуднi, – ми вже iх не побачили. Великi хвилi не давали нам пiдвестися й оглянути довкола водяний обшир. На морi здiймалися величезнi вали, i ми з останнiх сил утримували човен носом проти хвиль. Тi двое, що врятувалися зi мною, були: Гельмар, такий же пасажир, як i я, та один матрос, не пам’ятаю, як його звали, низький на зрiст, енергiйний недорiкуватий хлопчина.

Вiсiм днiв носило нас море. Випивши свiй мiзерний запас води, ми страждали вiд нестерпноi спраги i вмирали з голоду. Через двi доби море нарештi заспокоiлося, i поверхня його стала наче скло. Але тi вiсiм днiв! Читачевi, який не бував у бувальцях, годi й уявити собi все це! Щасливий вiн, якщо не зазнав чогось подiбного. Вже пiсля першого дня ми майже не розмовляли. Кожен нерухомо лежав на своему мiсцi в човнi, втупившись у крайнебо або спостерiгаючи, як жах i кволiсть поступово опановують його супутникiв. Сонце палило нестерпно.

На четвертий день вода скiнчилася. Нам стали маритися дивовижнi видива, що iх ми немов бачили на власнi очi. Але, здаеться, тiльки на шостий день Гельмар висловив те, що було в кожного з нас на думцi. (Пригадую, голоси нашi були такi ослаблi, що ми аж нахилялись одне до одного, ледве видушуючи слова.) Якомога рiшуче я виступив проти цього, волiючи краще затопити човен й загинути всiм разом, вiддавшися на поталу акулам, що переслiдували нас. Гельмар ще сказав, що в нас буде що пити, коли ми пристанемо на його пропозицiю. Тодi матрос приеднався до Гель-мара, i я залишився один.

Я не хотiв тягти жеребка. Цiлу нiч матрос перешiптувався з Гельмаром, а я все сидiв, тримаючи в руцi ножа, хоч i сумнiвався, чи стане менi сил змагатися з ними. Вранцi я також пристав на Гельмарову пропозицiю, i ми кинули пiвпенса, щоб у такий спосiб знайти нещасливця.

Жеребок випав матросовi. Але вiн був сильнiший вiд нас, тому й не збирався дотримувати домовленостi. Отож вiн кинувся на Гельмара. Вони зчепилися, пiдвiвшись на ноги. Дном човна я поплазував до них. Я мав намiр допомогти Гельмаровi, схопивши матроса за ногу. Та раптом човен хитнувся, матрос утратив рiвновагу, i вони обидва упали за борт. Мов камiнь, вони пiшли на дно. Пригадую, що я раптом засмiявся, сам iз того смiху дивуючись, – такий вiн був раптовий i безпричинний. Не знаю, скiльки я пролежав упоперек човна, все думаючи: коли б вистачило снаги пiдвестися та напитися солоноi води, аби вже померти швидше. Тодi нараз побачив я на обрii судно i, лежачи, дивився на нього з цiлковитою байдужiстю, так неначе то була просто картина. Певне, я тодi марив, проте згадую зараз усе досить ясно. Пам’ятаю, голова моя хиталась у такт хвилям, i обрiй танцював разом iз судном, то пiдiймаючись, то падаючи. Так само ясно пам’ятаю, що я певен був, нiби вже помер, i думав, яке ж це лихе глузування долi: судно прийде надто пiзно i пiдбере мое вже мертве тiло. Менi здавалося, що страшенно довго я лежав отак, поклавши голову на сидiння i стежачи, як передi мною танцюе ця невеличка шхуна. Вона посувалася вперед, маневруючи з боку в бiк, бо йшла проти вiтру. Менi й на думку не спадало привернути ii увагу. Що робилося зi мною вiдтодi, як я угледiв борт судна i аж доки отямився в маленькiй каютi, – майже нiчого не втрималось у мене в пам’ятi. Я тiльки невиразно пригадую, що мене пiдiймали трапом i що хтось великий, рудий, в ластовиннi, схилившись над бортом, пильно дивився на мене. Далi ще залишилися тьмянi враження вiд якогось смуглявого обличчя з дивним поглядом, втупленим просто менi в очi. Я вважав, що то була маячня, аж доки згодом не зустрiвся з тим поглядом удруге. Пам’ятаю ще й те, як менi крiзь зуби вливали якусь рiдину. Оце й по всьому.




II. ЛЮДИНА НІЗВІДКИ


Каюта, в якiй я опинився, була маленька й досить-таки занехаяна. Якийсь бiлявий, середнього вiку чоловiк iз солом’яно-жовтими вусами й обвислою нижньою губою сидiв поруч, тримаючи мою руку. Добру хвилину ми мовчки й зосереджено дивилися один на одного. Очi вiн мав водянi й сiрi, навдивовижу позбавленi будь-якого виразу.

Згори почувся такий звук, нiби хтось там ударив по залiзному лiжковi, а далi глухо й люто заричала якась велика звiрина. Чоловiк, що сидiв бiля мене, вiдразу ж заговорив.

Вiн повторив свое запитання:

– Як ви себе почуваете?

Пригадую, я вiдповiв, що почуваю себе добре. Я не мiг тiльки добрати, яким чином опинився тут. Певне, вiн прочитав це запитання з мого обличчя, бо я сам свого голосу не чув.

– Вас, уже безнадiйного, пiдiбрали в човнi з «Ледi Вейн». На борту човна була кров.

Цiеi ж митi погляд мiй зупинився на моiй руцi. Вона була така худа, що скидалася на шкiряну торбу, в якiй телiпаються кiстки. Дивлячись на неi, я враз пригадав усе, що сталося в човнi.

– Випийте оце, – сказав незнайомець, подаючи менi якусь холодну червону рiдину, що смаком нагадувала кров. Я одразу вiдчув себе краще.

– Маете щастя, – додав вiн, – що потрапили на судно, де е лiкар. – Мова у нього була якась булькотлива, з помiтною шепелявiстю.

– А що це за судно? – повiльно запитав я охриплим вiд довгоi мовчанки голосом.

– Це невеличка торговельна шхуна, що йде з Арiки до Кальяо. Звiдки вона взагалi взялася – я не допитувався. Певно, що з краiни вроджених йолопiв, не iнакше! А сам я – пасажир iз Арiки. Той дурень, що володiе судном, – вiн же й капiтан, на ймення Девiс, – загубив своi капiтанськi права, чи щось таке. З усiх безглуздих наймень вiн не спромiгся вибрати своему судновi нiчого лiпшого вiд «Іпекакуа-ни». Проте, коли море спокiйне, ця лушпайка йде не так-то й погано.

Раптом згори знову долинув якийсь шум – гарчання тварини разом iз людським голосом. Потiм хтось вигукнув: «Нема погибелi на цього бовдура!» – i все затихло.

– Ви були за крок вiд смертi, – провадив мiй спiврозмовник. – Вам би таки й настав кiнець, якби я не вприснув дечого. Вiдчуваете бiль в руках? Це вiд iн’екцii. Ви майже тридцять годин лежали непритомний.

Я впав у важку задуму, коли це думки моi перервав гавкiт собак.

– Чи не можна б чогось попоiсти? – запитав я.

– Можете дякувати менi, – вiдповiв незнайомець. – Я вже звелiв пiдсмажити вам баранини.

– Ото гаразд, – сказав я. – Я охоче поiм.

– Так, але… – Хвилину повагавшись, вiн додав: – Але менi цiкаво дiзнатися, яким же це чином ви опинилися в човнi один?

Менi видалося, що в очах у нього промайнула тiнь пiдозри.

– Оте ще менi кляте гавкання! – раптом вигукнув вiн i миттю вискочив iз каюти.

Я чув, як вiн сердито сперечався з кимось, а той вiдповiдав йому щось незрозумiле. Здаеться, там дiйшло аж до бiйки, хоча я не певен, що мiй слух не пiдводить мене. Нагримавши по тому ще й на собак, мiй спiвбесiдник повернувся до каюти.

– Отже, – промовив вiн з порога, – щойно ви почали розповiдати менi свою пригоду.

Я сказав, що звуть мене Едвард Прендiк i що я захоплююся природничими науками, скрашуючи таким чином безбарвнiсть свого досить заможного життя. Це його помiтно зацiкавило.

– Колись i я в унiверситетi студiював усiлякi науки, вивчав бiологiю, писав щось про яечники хробакiв, про травнi органи слимакiв i таке iнше. Господи! Вже десять лiт пролетiло вiдтодi!.. Але ж розповiдайте далi, розкажiть, як ви опинилися в човнi.

Я ще був страшенно кволий i через це своi поневiряння виклав у небагатьох словах, але вiн, очевидячки, був задоволений з моеi розповiдi. І коли я дiйшов кiнця, вiн повернувся до розмови про своi природничi студii та працi з бiологii. Вiн докладно розпитував про Тотенгем-Кортроуд i про Гауер-стрiт.

– А Каплатцi – чи ще й досi вiн у модi? О, який же то був розкiшний мюзик-хол!

Мабуть, вiн був посереднiм студентом-медиком, бо одразу ж перевiв розмову на танцюльки, розповiвши менi при тiм про деякi епiзоди зi свого життя.

– І все це я облишив десять рокiв тому! Яке то все було чудове! Тiльки сам я був тодi зелений та дурний. Вичерпався, ледве сягнувши двадцяти лiт… Тепер уже не те… Стри-вайте-но, я ж повинен зазирнути на кухню до того осла-кока, поглянути, що вiн там робить iз вашою бараниною.

Згори знову несподiвано почулося гарчання, i було воно таке дике, аж я здригнувся.

– Що це таке? – гукнув я до спiврозмовника, та дверi за ним уже зачинилися.

Незабаром вiн повернувся, несучи смажену баранину. Їi запах розпалив у мене такий апетит, що я вiдразу ж забув про те гарчання.

Цiлу добу я тiльки спав та iв i пiд кiнець уже так набрався сили, що мiг встати з лiжка i пiдiйти до iлюмiнатора. Я побачив, як, мирно влягаючись, перекочувалися на морi важкi зеленi вали. Шхуна, очевидно, мчала за вiтром. В цей час зайшов до каюти Монтгомерi, – так звали мого спiврозмовника. Я попросив у нього що-небудь одягти. Вiн сказав, що ту одежу, в якiй мене пiдiбрано, нiбито викинули за борт, i дав менi дещо зi свого вбрання, зшитого з грубого полотна. Але воно висiло на менi, бо Монтгомерi був значно вищий i кремезнiший.

Мiж iншим, вiн сказав, що капiтан зараз п’яний як чiп i сидить у себе в каютi. Одягаючись, я розпитував у нього, яким курсом прямуе наше судно. Вiн вiдповiв, що воно йде на Гаваi, але по дорозi мае висадити його.

– Де? – запитав я.

– На островi… Там, де я живу. Наскiльки я знаю, цей острiв не мае назви.

Вiн глянув на мене. Його нижня губа обвисла, а погляд вiд несподiванки став якийсь розгублений. Я здогадався, що вiн хоче уникнути моiх розпитувань, i з обачностi вирiшив бiльше цiеi теми не торкатися.




III. ДИВНЕ ОБЛИЧЧЯ


Ми вийшли з каюти й наштовхнулися на чоловiка, що заступив нам дорогу. Стоячи на схiдцях спиною до нас, вiн пильно вдивлявся в глибину люка. Наскiльки я мiг розгледiти, вiн був куций на зрiст, широкоплечий, незграбний, iз сутулуватою спиною, шия його була вкрита цупкою щетиною, а голова геть увiйшла в плечi. На ньому була одежа iз синьоi саржi. Чорне волосся його здавалося напрочуд густим i жорстким. Раптом скажено загарчали невидимi собаки, i вiн ураз шарпнувся назад, так що я ледве встиг стримати його рукою. Вiн iз чисто звiрячою спритнiстю рвучко обернувся.

Його чорне лице, що майнуло тодi передi мною, глибоко вразило мене. Воно було страхiтливо потворне. Нижня щелепа виступала далеко вперед, скидаючись трохи на звiрячу. В напiврозкритому великому ротi блиснули такi зубись-ка, яких нiколи ще не доводилося менi бачити в жодноi людини. Бiлки очей були залитi кров’ю, тiльки тоненька бiла смужечка обмережувала брунатнi зiницi. Дивне збудження вiдбивалося на його обличчi.

– Ти, проклятущий! – гримнув на нього Монтгомерi. – Якого дiдька стовбичиш на дорозi?

Чорний метнувся вбiк, не вимовивши й слова. Коли я пiдiймався трапом, то мимоволi весь час дивився на нього. Монтгомерi на якусь хвилину зупинився внизу.

– Чого виснеш тут? – додав вiн стриманiше. – Твое мiсце нагорi, ти сам знаеш.

Чорновидий зiщулився.

– Вони… Вони не хочуть, щоб я там був, – повiльно, з дивною хрипотою в голосi озвався вiн.

– Вони не хочуть?! – погрозливо вигукнув Монтгоме-рi. – Але я наказую тобi йти туди.

Вiн хотiв щось iще додати, та, раптом глянувши на мене, почав пiдiйматися трапом услiд за мною. Вкрай зачудований дивною потворнiстю цього чорновидого створiння, я зупинився на пiвдорозi й глянув на нього знову. Я ще нiколи не зустрiчав такого невимовно вiдразливого обличчя, i – яка неймовiрна суперечливiсть! – водночас у мене було враження, нiби я десь уже бачив саме отакi риси, отакi рухи, що гостро вразили мене тепер. Уже згодом спало менi на думку, що, певне, я бачив його тодi, коли мене пiдiймали на судно. І все-таки це не розвiювало моiх пiдозр: я не мiг зрозумiти, як можна, хоч раз побачивши таке обличчя, забути найточнiшi обставини зустрiчi з ним?

Кроки Монтгомерi, що йшов позад мене, обiрвали моi думки. Я повернувся й став оглядати захаращену палубу маленькоi шхуни. Звуки, якi я чув ранiше, уже трохи пiдготували мене до того, що менi довелося зараз побачити. Такоi загидженоi палуби я, безперечно, нiколи ще не бачив. Там валялися огризки моркви, стебла якоiсь трави, всяке смiття. До грот-щогли було прив’язано на ланцюгах цiлу зграю клятущих хортiв, що почали гавкати й кидатись на мене. Пiд бiзань-щоглою величезна пума була затиснута в такiй маленькiй залiзнiй клiтцi, що не могла й повернутися. Далi пiд правим бортом стояло кiлька великих клiток iз кроликами, а бiля них у коробцi, збитiй на зразок клiтки, стояла самотна лама. На собаках були намордники. Єдиним людським створiнням на палубi був похмурий мовчазний матрос бiля стерна. Полатанi бруднi вiтрила напиналися пiд вiтром, i маленьке суденце, здавалося, мчить на всю силу. Небо було ясне, сонце котилося до заходу. Гнанi вiтром довгi спiненi хвилi бiгли разом iз нами. Ми проминули стернового, вийшли на корму й дивилися звiдти, як пiд нею пiниться вода, як танцюють i зникають у кiльватерi бульбашки. Я обернувся й глянув на палубу загидженого судна.

– Що це, морський звiринець? – запитав я.

– Та щось подiбне, – вiдповiв той.

– Для чого тут цi тварини? На продаж, наче якiсь рiдкiснi зразки? Капiтан хоче збути iх десь у пiвденних морях?

– Може, й так, – ухильно вiдповiв Монтгомерi й обернувся до корми.

Раптом ми почули чийсь вереск i цiлу зливу брутальноi лайки, що долинала iз люка. Звiдти поспiхом вилiзло те саме неоковирне створiння з чорним обличчям. За ним з’явився присадкуватий рудоволосий чолов’яга в бiлому кашкетi. Тiльки забачивши чорновидого, хорти, що вже потомилися гавкати на мене, почали знову люто гарчати й рватися з ланцюгiв. Чорний завагався перед ними на мить, аж тут пiдскочив рудий i щосили вдарив його межи плечi. Сердега зваливсь як пiдрубаний i покотився брудною палубою пiд оскаженiле собаче гавкання – щастя його, що на собаках були намордники. Із вуст рудого вихопився радiсний крик. Вiн стояв, похитуючись, i щомитi, здавалось менi, мiг упасти в люк або кинутись на свою жертву.

Монтгомерi, побачивши його, аж затремтiв.

– Стривайте! – гукнув вiн застережливо.

На палубу вийшло кiлька матросiв. Чорновидий iз диким виском качався пiд собачими лапами, та нiхто й гадки не мав порятувати його. Хорти щосили штовхали мордами свою жертву, iхнi рухливi сiрi тулуби юрмилися довкола недоладно розпростертого тiла. А поруч стояли матроси й гу-тютюканням заохочували псiв, нiби все це було iм найутiш-нiшою забавкою. Монтгомерi щось гнiвно вигукнув i пiшов уздовж палуби; я рушив за ним.

За хвилю чорновидий звiвся на ноги i пошкутильгав геть. Бiля вантiв вiн сперся на борт i так стояв, важко дихаючи й поглядаючи через плече на хортiв. А рудий тим часом зайшовся задоволеним смiхом.

– Слухайте, капiтане, – бiльш нiж звичайно шепелявив Монтгомерi, вхопивши рудого за лiктi. – Як ви смiете?

Я стояв позад Монтгомерi. Капiтан обернувся до нього й втупився посоловiлими п’яними очима.

– Як це – смiю? – буркнув вiн. З хвилину вiн мляво дивився в лице Монтгомерi, а тодi додав: – Косторiзе проклятий!

Рвучким рухом вiн наставив руки i по кiлькох безуспiшних спробах нарештi всунув своi кулачиська в боковi кишенi.

– Ця людина – пасажир, – промовив Монтгомерi, – i ви не маете права давати рукам волю.

– Геть до бiса! – ревнув капiтан. Вiн рiзко повернувся й ледве не впав. – На власному суднi я можу робити все, що менi заманеться!

Я вважав, що Монтгомерi, бачивши капiтана п’яним, мусив би облишити його, а не заводитись. Проте вiн, ледь помiтно зблiднувши, рушив за капiтаном, який наближався до борту.

– Слухайте, капiтане, – повторив Монтгомерi, – нiхто вам не дозволить отак поводитись iз моiм служником. Ви глумитеся над ним iз того часу, як вiн ступив на судно.

Хвилину капiтан мовчав. Хмiль запаморочив йому голову, i вiн не мiг знайти потрiбних слiв. Зрештою вiн прохрипiв:

– Косторiзе проклятий!

Ця сцена впевнила мене, що Монтгомерi – людина рiшучого характеру, здатна розпалити себе i тривалий час перебувати в такому станi. Було видно, що суперечка ця не перша.

– Вiн же п’яний, – сказав я, наважившись i собi втрутитись у цю справу, – краще з ним не заводитись.

Обвисла губа Монтгомерi скривилася.

– Вiн завжди п’яний. Ви вважаете, що це виправдовуе його знущання з пасажирiв?

– Мое судно, – знову почав капiтан, махнувши рукою кудись у напрямi клiток, – було чисте. А гляньте-но зараз!

І справдi, чистим судно аж нiяк не можна було назвати.

– Моя команда була пристойна! – не вгавав п’яний.

– Ви самi погодилися взяти на борт тварин.

– Я волiв би довiку не бачити вашого триклятого острова. Ну й на якого дiдька знадобилися там цi тварини? А ваш служник… Хiба ж то людина? Якийсь пришелепуватий. І тут йому робити нiчого! Чи, може, ви думаете, що мое судно належить вам?

– Вашi матроси весь час збиткуються над тим бiдолахою.

– Воно й не диво. Бо то ж диявол, сущий диявол! Вони його терпiти не можуть. Та й я не можу. Всiм вiн осоружний, навiть вам!

Монтгомерi вiдвернувся вiд капiтана.

– І все-таки ви мусите дати йому спокiй, – промовив вiн, пiдтверджуючи сказанi слова кивком голови.

Але капiтан, видно, не мав нiякого бажання поступатися.

– Хай тiльки, – не втихомирювався вiн, – насмiлиться те опудало з’явитися ось тут, я йому всi тельбухи виверну! І не вам учити мене, що я маю робити! Кажу вам: я – капiтан. Капiтан i господар. Я тут закон, кажу вам, я тут закон i пророк! Я погодився вiдвезти пасажира i його слугу до Арi-ки й назад, а на острiв ще привезти кiлькох тварин. Але я не погоджувався везти якусь потвору i якогось косторiза…

Це останне вже було на адресу Монтгомерi. Той кинувся до капiтана, але я став мiж ними.

– Вiн же п’яний, – знову сказав я.

Капiтан розiйшовся ще дужче:

– Заткни пельку!

Я рвучко обернувся до нього, мимохiдь побачивши, яким загрозливим стало поблiдле обличчя Монтгомерi. Цим втручанням я спрямував на себе весь потiк лайливих слiв.

Та все ж я був задоволений, що вiдвернув неминучу бiйку, нехай i за рахунок гнiву п’яного капiтана. Менi траплялося бувати серед усiлякого люду, проте я нiколи ще не чув iз людських уст такоi невтримноi зливи найогиднiшоi лайки, яку оце почув iз капiтанових уст. При всiй своiй природженiй лагiдностi я насилу мiг вислуховувати таку гидоту. Звичайно, стримуючи капiтана вiд бешкету, я забув, що для нього я всього-на-всього людська iстота, пiдiбрана в морi й позбавлена будь-яких засобiв до iснування, що я тiльки дармовий пасажир, залежний вiд добростi чи розрахунку судновласника. Та хоч би там що, але бiйки я таки не допустив.




IV. БІЛЯ БОРТУ ШХУНИ


Того ж вечора, по заходi сонця, ми побачили землю, i шхуна кинула якiр. Монтгомерi сказав, що це i е мета його подорожi. Берег був занадто далеко, щоб можна було детально його розгледiти. Все, що я бачив, – це синювата вузька цятка на невиразному тлi сiро-блакитного моря. Звiдти здiймалася в небо майже прямовисна смужечка диму.

Капiтана не було на палубi, коли побачили землю. Зiгнавши на менi всю лють, вiн зiйшов донизу i, як я дiзнався, заснув на пiдлозi своеi каюти. Його помiчник узяв на себе команду. Це був той самий понурий мовчун, якого ми бачили бiля стерна. Здавалося, що вiн також вiдчував до Монт-гомерi неприязнь. Обiдали ми втрьох, i час минав у похмурiй мовчанцi: помiчник не звертав на нас анiнайменшоi уваги. Я кiлька разiв марно пробував вступити з ним у розмову. Мене вразило й те, що ця людина ставиться до Монтгомерi та його тварин з якоюсь дивною ворожнечею. Монтгомерi ж – я вважав – старанно приховуе справжнi намiри, з якими везе своiх тварин. Проте хоч моя цiкавiсть дедалi зростала, я вже його не розпитував.

Допiзна ми розмовляли з ним на палубi. На небi висiялись зорi. Нiчну тишу порушувало тiльки шарудiння тварин та переривистi звуки на носi судна, де горiло жовтаве свiтло. Припавши до палуби, зi своеi клiтки за нами сторожко чатувала сяючими очима пума. Пси, здавалося, поснули. Монт-гомерi витяг сигари.

З сумом згадував вiн Лондон, розпитував мене про змiни, що сталися там. Вiн говорив як людина, що любила те далеке життя, а тодi несподiвано втратила його назавжди. Я намагався пiдтримувати цю розмову. Дивацтво спiвбесiдника мимоволi спадало менi на думку, коли, розмовляючи з ним, я дивився на його виснажене, блiде обличчя, освiтлене лiхта-рем, що висiв позад мене. Потiм я обернувся i кинув погляд на темний океан, що десь у невiдомостi ховав той маленький острiв.

Цей чоловiк, здавалося менi, явився з безмежжя тiльки для того, щоб урятувати мене. Завтра вiн покине шхуну i назавжди зникне з мого життя. Навiть якби ми познайомилися за звичайних обставин, то й тодi зустрiч iз ним, безперечно, не могла б не вразити мене. А тут iще така дивна обставина, що цей освiчений чоловiк живе на маленькому, нiкому не вiдомому острiвцi, та ще й везе туди такий незвичний багаж. Мимохiть повторював я капiтанове запитання: навiщо потрiбнi йому цi тварини? І чому вiн не признався, коли я вперше завiв про це мову? А його служник – у ньому було щось надзвичайно дивне. Всi тi обставини таемничим серпанком оповивали цю людину, пожвавлюючи мою уяву i спонукаючи до роздумiв.

Десь опiвночi наша розмова про Лондон урвалася. Ми стояли мовчки, спершись на борт, i дивилися на спокiйний океан, в якому вiдбивалися зорi. Кожен думав про свое. Нiчна пора схиляла до розчуленостi, i я почав дякувати Монтго-мерi.

– Коли говорити щиро, – мовив я перегодом, – то ви врятували менi життя.

– Це випадковiсть, – вiдказав вiн, – просто випадковiсть.

– І все-таки я вам вдячний.

– Нема за що дякувати. Ви потребували допомоги, а в мене була можливiсть подати ii. Я зробив вам iн’екцiю i потiм годував вас – так, як робив би, здибавши рiдкiсний зразок якоiсь тварини. Я нудився, бо не знав, чим себе зайняти. Запевняю вас, якби я тодi був у поганому гуморi або якби ваше обличчя чомусь менi не сподобалось, то, далебi, не знаю, що сталося б iз вами…

Така вiдповiдь трохи ошелешила мене.

– Але ж бо… – почав я знову.

– Це звичайнiсiнька випадковiсть, кажу вам, – перебив вiн мене. – Така ж випадковiсть, як i все в людському життi. Тiльки дурень не здатний цього збагнути. Чого б ото сидiти менi тут вигнанцем цивiлiзацii, замiсть того щоб жити щасливо та втiшатися усiма вигодами лондонського життя? Та лише тому, що одинадцять рокiв тому однiеi туманноi ночi я на деякий час з’iхав з глузду!

Вiн урвав мову.

– Ну й що? – спитав я.

– І все.

Запала мовчанка. Тодi вiн нараз засмiявся.

– У цьому зоряному свiтлi е щось таке, вiд чого починаеш багато базiкати. Хай я й осел, але все ж я хочу вам розповiсти.

– Будьте певнi, що на мене можна покластися… Я вмiю тримати язика за зубами.

Вiн уже був намiрився розповiдати, та раптом, завагавшись, заперечливо похитав головою.

– А втiм, – сказав я, – можете й не розповiдати, я не з цiкавих. Зрештою, власнi таемницi найкраще берегти в собi. Та й довiрившись менi, що б ви виграли? Хiба на душi стало б легше, – це якщо я не розбазiкаю. А якби я не стримався… Що було б тодi?

Вiн нерiшуче щось пробурмотiв. Йому, видно, було якось незручно, що отак раптом розчулився; менi ж зi свого боку зовсiм не кортiло дiзнатися, що саме змусило молодого медика покинути Лондон. На це вистачало менi власноi уяви. Я стенув плечима й вiдвернувся. Чиясь мовчазна постать, схилившись на борт, дивилася на вiдбитi у водi зорi. Це був служник Монтгомерi. Вiн почув, як я ворухнувся, i хутко зиркнув на мене через плече, а потiм знову втупився очима в море.

Ця, сказати б, дрiбниця несподiвано приголомшила мене. Довкола було темно, тiльки бiля стерна блимав лiхтар. На коротку мить обличчя цього створiння вигулькнуло з темряви на свiтло, але я встиг помiтити, що його очi свiтилися блiдо-зеленим вогнем.

Тодi я ще не знав, що людськi очi можуть мати бодай червонуватий вiдблиск. Тому все це видалося менi чимось надприродним. Чорна постать iз фосфоричними зiницями пронизала всi моi помисли й почуття, i раптом передi мною на якусь хвилину знову ожили забутi жахи дитячих марень. Зникло все це так само швидко, як i з’явилось. Я знову побачив перед собою незграбну людську постать, в якiй уже не було нiчого незвичного, вона схилилась собi над бортом i дивилася на зорi, що вiддзеркалювались у водi. Монтго-мерi звернувся до мене:

– Я хотiв би зiйти вниз, – сказав вiн, – якщо ви надихалися свiжим повiтрям.

Я щось буркнув йому у вiдповiдь. Ми спустилися вниз i розпрощалися бiля дверей моеi каюти.

Цiлу нiч менi верзлося казна-що. Щербатий мiсяць зiйшов пiзно. Його таемниче блiде промiння навскiс падало до мене в каюту, i вiд койки лягала на стiну якась химерна тiнь. Тодi нагорi попрокидалася хорти, почали гарчати й гавкати, так що я ледве мiг склепити очi. Заснути ж менi пощастило тiльки перед свiтанком.




V. ЛЮДИНА, ЯКІЙ НЕМА КУДИ ПОДІТИСЯ


Рано-вранцi – це був другий день пiсля видужання i, здаеться, четвертий, вiдколи мене пiдiбрали, – я прокинувся зi своiх тривожних снiв, сповнених стрiлянини i реву юрби. Згори чути було чиiсь захриплi крики. Я протер очi й лежав, прислухаючись до галасу, лише поволi усвiдомлюючи, де це я. Тодi почулося чалапання босих нiг, гуркiт, нiби кидали щось важке, скрип i дзвiн ланцюгiв. До мене долинув плескiт води. Враз судно круто повернуло, i жовто-зелена пiнява хвиля хлюпнула в маленьке кругле вiконце каюти; стiкаючи, вода ринула геть. Я швидко одягнувсь i метнувся на палубу.

Пiдiймаючись трапом, я побачив на тлi багряного неба – саме сходило сонце – широку спину капiтана i його руде волосся. По мотузцi, пропущенiй через блок на головнiй щоглi, капiтан спускав пуму. Видно було, що сердешна звiрина смертельно перелякана i вся зiщулилась у своiй маленькiй клiтцi.

– За борт iх! – горлав капiтан. – Геть iх за борт! Зараз я очищу свое судно вiд цiеi поганi!

Вiн заступав менi дорогу i, щоб вийти на палубу, я змушений був торкнути його за плече. Вiн вiдсахнувся i ступив крок назад, щоб розгледiти, хто це такий. З першого погляду було видно, що вiн i досi п’яний.

– Га? Хто це? – тупо дивлячись на мене, гукнув вiн, а тодi проблиск свiдомостi майнув у нього в очах. – А, та це ж мiстер… мiстер…

– Прендiк, – пiдказав я.

– Який там у дiдька Прендiк! – гаркнув вiн. – Ваше iм’я Заткнипельку. Мiстер Заткнипельку!

Певно, що нiчого було вiдповiдати цiй тварюцi. Але те, що вiн далi збирався робити, – то вже й зовсiм я не мiг передбачити. Вiн простяг руку до трапа, бiля якого стояв Монтгомерi, розмовляючи iз плечистою сивою людиною в бруднiй синiй фланелевiй одежi: людина ця, мабуть, щойно ступила на борт.

– От-тюди, – заревiв капiтан, – от-тюди, проклятий мiстере Заткнипельку!

Монтгомерi i той прибулець на цi слова обернулися.

– Чого ви хочете? – запитав я.

– Забирайся геть, проклятий мiстере Заткнипельку, ось чого я хочу! Геть пiд три вiтри, й хутко менi! Ми прибираемо наше судно, очищаемо наше нещасне судно! Ану – за борт!

Зовсiм отетерiвши, я дивився на нього, через якусь мить менi спало на думку, що це якраз те, що менi потрiбно. Перспектива подорожувати далi в товариствi цього лайливого дурня, бувши единим пасажиром на суднi, – аж нiяк не приваблювала мене. Я обернувся до Монтгомерi.

– Ми не можемо вас узяти, – коротко заявив широкоплечий.

– Не можете мене взяти! – вражено промовив я. Справдi, я ще нiколи не бачив такого впертого й рiшучого обличчя, як у цього прибульця.

– Вислухайте мене, – сказав я, обертаючись назад до капiтана.

– За борт! – ревнув той. – Це судно не для тварин та людожерiв, гiрших за тварин, куди гiрших! За борт, проклятий мiстере Заткнипельку! Не вiзьмуть вони вас – однаково будете за бортом, хоч би там що! Геть зi своiми друзями! Я назавжди розпрощався з цим триклятим островом. Досить з мене! Амiнь!

– Монтгомерi, будьте хоч ви… – заволав я.

Його нижня губа скривилась. Кивком голови вiн безнадiйно показав на сиву людину, що стояла поруч нього, – мовляв, не в моiй волi допомогти вам.

– Тепер я вже подбаю про вас! – сказав капiтан.

Почалися дивовижнi переговори. Я по черзi просив кожного з цих трьох людей. Спершу сивого чоловiка, щоб дозволив менi зiйти на берег, тодi Монтгомерi, тодi п’яного капiтана, щоб залишив мене на суднi; я благав навiть матросiв. Монтгомерi не прохопився анi словом, а все тiльки хитав головою.

– Ви заберетеся геть iз судна! – повторював капiтан. – До бiса закон! На суднi я паную!

Нарештi я перестав просити, не докiнчивши марноi погрози. В нападi нестримноi злостi я вiдiйшов до корми i похмуро втупився у порожнечу.

А тим часом матроси швидко розвантажували судно, спускаючи ящики й клiтки з тваринами. З пiдвiтряного боку шхуни стояв баркас iз двома пiднятими вiтрилами, i туди скидали весь цей вантаж. Корпус баркаса був закритий вiд мене бортом шхуни, тому я не мiг розгледiти, хто саме прибув iз острова i приймае багаж.

Нi Монтгомерi, нi його компаньйон не звертали на мене нiякоi уваги. Вони вiддавали накази чотирьом чи п’ятьом матросам, якi спускали багаж, часом i собi докладаючи рук до роботи. Капiтан також крутився там, скорiше заважаючи, анiж допомагаючи матросам. Мене охоплювали то вiдчай, то лють. Отак чекаючи, як вирiшиться мое майбутне, я раз чи двiчi насилу стримався, щоб не розсмiятися зi своеi щербатоi долi. Сьогоднi я не мав у ротi й рiсочки i вiд цього почував себе ще бiльш розбитим. Голод i кволiсть позбавляють людину мужностi. Я цiлком ясно усвiдомлював, що не маю сил чинити опiр капiтановi, який мiг любiсiнько позбутися мене, i не знав, як можна змусити Монтгомерi та його супутника забрати мене. Менi залишалося тiльки пасивно очiкувати, що воно буде. А судно все розвантажували, i доля моя нiкого не обходила.

Незабаром цю роботу закiнчили i тодi взялися за мене. Хоч як я опинався, сил моiх було замало, i мене потягли до трапа. Проте навiть i в цю хвилину я завважив, якi на диво смаглявi були обличчя людей, що сидiли в баркасi разом iз Монтгомерi.

Баркас тим часом уже швидко вiдчалив вiд судна. Пiдi мною з’явилася смуга зеленоi води. Вона швидко ширшала, i я з усiх сил позадкував, щоб не полетiти сторчака у воду.

Команда баркаса щось глумливо загукала, i я чув, як Мон-тгомерi висварив ii. А капiтан, його помiчник та один матрос, що допомагав iм, потягли мене на корму. Там до борту судна було прив’язано човен з «Ледi Вейн». Вiн був наполовину затоплений, без весел i без нiякого харчу. Я вiдмовився зiйти в нього й простягся серед палуби. Зрештою вони спустили мене туди на линвi, бо з того боку трапiв не було. Тодi вiдрiзали линву i покинули мене в човнi напризволяще.

Хвилi поступово вiдносили мене вiд шхуни. Немовби остовпiлий, я дивився, як матроси взялися за снастi i судно повiльно, але впевнено повернуло носом до вiтру. Вiтрила затрiпотiли й напнулися. Я байдуже дивився на пошарпаний негодою борт шхуни, що круто похилилася в мiй бiк. Вона поволi почала зникати у мене з очей.

Я навiть не повернув голови, щоб слiдкувати за нею. Спершу я ледве мiг повiрити в те, що сталося, i, впавши на дно човна, тупо дивився на пустельний океан, покритий легкими брижами. Лише згодом до мене дiйшло, що я знову опинився в цiй триклятiй напiвзатопленiй шкаралупi. Коли я оглянувся назад, менi ще було видно над бортом човна, як вiддалялася шхуна з рудим капiтаном. Стоячи на кормi, вiн щось глузливо кричав до мене. Перевiвши погляд на острiв, я побачив баркас, який дедалi меншав, пiдходячи до берега.

Нараз я осягнув увесь жах свого становища. Я не мав нiякоi змоги дiстатися берега, хiба що хвилi вiднесли б мене туди. Ви ж мусите пам’ятати, що я й досi був слабосилий пiсля отих своiх пригод на човнi, до того ж я був голодний, ледве при пам’ятi, – чи ж диво, що менi забракло мужностi? Раптом ридання вирвалося з моiх грудей. Я зайшовся таким плачем, яким плакав лише малою дитиною. Сльози текли по моему обличчю. В нападi вiдчаю я став гамселити кулаками воду на днi човна. Я скажено гатив ногами по його борту. Я благав у Бога смертi.




VI. ЖАХЛИВІ ВЕСЛЯРІ


Побачивши, що я таки справдi покинутий напризволяще, остров’яни змилосердилися надi мною. Мене повiльно несло на схiд, у напрямi до острова, i я з полегкiстю зiтхнув, побачивши, що й баркас повернув у мiй бiк. Коли важко навантажений баркас пiдiйшов ближче, я мiг розгледiти сивого широкоплечого супутника Монтгомерi, що сидiв на кормi помiж собак та багажних скринь.

Вiн мовчки й нерухомо дивився на мене. Чорновидий сидiв бiля пуми на носi баркаса i також не вiдводив од мене пильних очей. Було там iще трое чудних звiроподiбних створiнь, на яких люто гарчали хорти. Монтгомерi, що кермував стерном, пiдчалив до мене, тодi трохи пiдвiвся, схопив кiнець линви вiд мого човна i прив’язав його до своеi корми, щоб тягти мене на буксирi, – в баркасi не було мiсця.

Я вже встиг отямитися пiсля нервового потрясiння i досить бадьоро вiдповiв на його оклик. Я сказав, що мiй човен майже затоплений, i вiн подав менi дерев’яний черпак. Коли линва натяглась, я хитнувся назад вiд посмику, а потiм заходився вичерпувати воду. Доки не вичерпав, – у човен набiгло багато води, але вiн був ще досить мiцний, – я не мав часу кинути погляд на людей, якi сидiли в баркасi. Пiдвiвши ж голову, я побачив, що широкоплечий так само пильно i, як менi здалося, з певним занепокоенням дивиться на мене. Коли нашi погляди зустрiчалися, вiн опускав очi на хорта, що сидiв у нього мiж колiньми. Це був чоловiк кремезноi статури, з гарним чолом i масивними рисами обличчя. На очi йому нависала поверх повiк шкiра, як це бувае лише в лiтнiх людей, а риски в куточках уст надавали обличчю виразу войовничоi рiшучостi. Вiн про щось тихо розмовляв iз Монтгомерi.

Я перевiв погляд на його трьох людей, що сидiли в баркасi. Навдивовижу чудна була ця команда. Я бачив лише iхнi обличчя. В них було щось невловиме, – не знаю, що саме, але воно збуджувало в менi незрозумiле почуття огиди. Я пильно вдивлявся в них, але це вiдчуття не минало, i я не мiг дошукатися причин, якi його збурювали. Вони скидалися на темношкiрих людей; руки й ноги iхнi були чомусь завинутi по самi пальцi в якусь брудну бiлу тканину. Нiколи я не бачив, щоб чоловiки так закутувалися, – це роблять хiба жiнки на Сходi. На головах вони мали тюрбани, з-пiд яких дивилися на мене блискучi очi. Щелепи цих таемничих облич занадто виступали вперед, а гладеньке чорне волосся нагадувало конячу шерсть. Сидячи, вони здавалися багато вищими на зрiст, анiж люди усiх тих рас, якi я бачив досi. Сивий чоловiк, – що був на зрiст, мабуть, добрих шiсть футiв, – коли сидiв, виглядав на голову нижчим за цих трьох. Згодом я переконався, що насправдi вони були не вищi за мене, тiльки мали тулуби неприродно довгi, а ноги – куцi й кумедно викривленi. В усякому разi, вигляд у них був напрочуд потворний. Вищий за них усiх, пiд переднiм вiтрилом сидiв отой чорновидий, що його очi свiтилися в темрявi.

Коли я дивився на всю цю компанiю, вони спочатку перехоплювали мiй погляд, а тодi вiдвертали очi вбiк, тiльки крадькома вже позираючи на мене. Менi спало на думку, що iм, певне, мое придивляння неприемне, i я перевiв погляд на острiв, до якого ми наближалися.

Острiв був низький, густо вкритий рослиннiстю, здебiльшого пальмами якогось невiдомого виду. В одному мiсцi пiдiймалося високо в небо пасмо диму, розсiваючись бiлими, як пух, клаптями. Ми ввiйшли в широку бухту з полотими берегами обабiч. Береги були вкритi темно-сiрим пiском, а далi вивищувався крутий пагорб футiв шiстдеся-ти-сiмдесяти над рiвнем моря. Там де-не-де росли дерева та чагарники. На схилi гори виднiв якийсь строкатий мур, викладений, як я невдовзi дiзнався, почасти з коралiв, а почасти з пемзовоi лави. З-поза тiеi огорожi виглядали два дахи, вкритi тростиною.

На березi, чекаючи нас, стояла якась людина. Здалеку менi видалося, що кiлька чудернацьких створiнь квапливо шаснули в кущi на пагорбi; коли ми наблизились, я iх уже бiльше не бачив. Той, що стояв на березi, був середнiй на зрiст, iз чорним, як у негрiв, обличчям. Рот у нього був майже безгубий, руки надзвичайно тонкi, а каракатi ноги кiнчалися вузькими й довгими стопами. З похмурим, витягнутим вперед лицем вiн дивився на нас. Одягнений вiн був, як i Монтгомерi та його сивий супутник, у синю куртку й штани.

Коли ми пiдпливли ще ближче, вiн почав якось кумедно бiгати туди й сюди берегом. На команду Монтгомерi тi четверо, що сидiли в баркасi, посхоплювались на ноги i дуже незграбно заходилися спускати вiтрила. Монтгомерi скер-мував баркас у вузеньку штучну затоку, яка скидалася на маленький док. Я кажу «док», – але, власне, це була звичайна канава, лише розмiром така велика, що пiд час припливу туди мiг зайти баркас. Той, що був на березi, метнувся нам назустрiч.

Вiдчувши, що баркас врiзався носом у береговий пiсок, я дерев’яним черпаком вiдштовхнувся вiд баркаса. Потiм вiдв’язав линву й причалив до берега. Трое закутаних веслярiв, незграбно рухаючись, вибралися з баркаса i хутко кинулися вивантажувати багаж. Той, на березi, став iм допомагати. Я дивувався, спостерiгаючи, як вони ходять, оцi позамотуванi веслярi, – вони аж нiяк не були вайлуватi, просто ноги iхнi були наче в якийсь дивний спосiб повикручуванi, – так, нiби вони неправильно позросталися. Собаки, яких сивоголовий висадив на берег, гарчали i рвалися за ними з ланцюгiв.

Трое довготелесих веслярiв перемовлялися мiж собою якимись чудними горловими звуками. Коли вони взялися за лантухи, складенi бiля корми, той, що вийшов нам назустрiч, залопотiв до них якоюсь нiби чужоземною мовою. Достоту такий голос я вже десь чув, тiльки не мiг пригадати, де саме. Сивий чоловiк стояв серед цiеi метушнi, тримаючи шiстьох псiв, i своiм громовим голосом перекривав iхне несамовите валування. Монтгомерi також зiйшов на берег, i всi заходилися розвантажувати баркас. Я ж був занадто кволий пiсля тривалого голодування, – а тут ще й сонце пекло мою неприкриту голову, – тому й не пропонував iм своеi допомоги.

Невдовзi старий iз сивою чуприною неначе згадав про мою присутнiсть i пiдiйшов до мене.

– У вас такий вигляд, – промовив вiн, – нiби ви забули поснiдати.

Його чорнi очицi поблискували з-пiд похмурих брiв.

– Я мушу за це перепросити. Тепер ви наш гiсть, i ми маемо опiкуватися вами, дарма що ви непроханий гiсть.

Вiн глянув менi просто в вiчi.

– Монтгомерi каже, що ви – людина освiчена, мiстере Прендiку. Вiн сказав, що ви цiкавитесь науками. Чи не можна дiзнатись, якими саме?

Я розповiв йому, що кiлька рокiв навчався в Королiвському коледжi й провадив деякi бiологiчнi дослiдження пiд керiвництвом Гекслi. Почувши це, вiн трохи пiдвiв брови.

– Це дещо змiнюе справу, мiстере Прендiку, – зауважив старий iз вiдтiнком пошани в голосi. – Як це не дивно, але ми теж бiологи. Тут у нас свого роду бiологiчна станцiя. – Його погляд упав на людей у бiлому, що на котках котили до загорожi клiтку з пумою. – Ми бiологи, принаймнi я й Монтгомерi, – додав вiн. – Коли вам трапиться нагода покинути нас – невiдомо. Наш острiв не на узвичаеному шляху кораблiв. Нам випадае бачити iх не частiше, як раз на рiк.

Вiн зненацька облишив мене, поминув тих, що тягли пуму, пiднявся схилом i ввiйшов до загорожi. Двое людей залишилось iз Монтгомерi, вкладаючи вантаж на низенький вiзок. Лама була ще на баркасi разом iз кролячими клiтками. На березi хорти рвалися з ланцюгiв. Коли на вiзок наклали десь iз тонну вантажу, всi трое потягли його слiдом за пумою. Далi Монтгомерi вiддiлився од них i, повернувшись до мене, простяг руку.

– Щодо мене, то я задоволений, – мовив вiн. – Той капiтан справжнiй осел. Вiн би залляв вам сала за шкуру.

– Ви врятували мене вдруге, – вiдповiв я.

– Це – як пiдiйти до справи. Запевняю вас, що острiв видасться вам iз бiса дивовижним. На вашому мiсцi я доклав би всiх зусиль, щоб вибратися звiдси, i якнайшвидше. Цей наш… – Монтгомерi затнувся, ледве не прохопившись тим, що мав на думцi. – Чи не були б ви ласкавi допомогти менi винести оцих кроликiв?

Його поводження з кроликами дуже мене здивувало. Коли, залiзши в воду, я допомiг йому винести одну з кролячих клiток i ми поставили ii на берег, вiн одкрив дверцята i, нахиливши клiтку, витрусив звiрят на землю. Кролики покотилися один на одного рухливою безладною купою. Вiн плеснув у долонi, i вони вiдразу вистрибом розбiглися врiзнобiч, iх було десь п’ятнадцять чи й двадцять.

– Живiть i розплоджуйтесь, друзi, – сказав Монтго-мерi, – заселяйте острiв. – І додав у мiй бiк: – Нам тут трохи бракувало м’яса.

У той час, коли я дивився, як розбiгаються кролики, надiйшов старий, несучи в руках пляшку коньяку й кiлька сухарiв.

– Оце вам пiдживитися, Прендiку, – промовив вiн уже бiльш дружнiм тоном, анiж ранiше.

Я, не будучи проханим, зразу взявся до сухарiв. А старий допомiг Монтгомерi випустити ще зо два десятки кроликiв. Останнiх три великих ящики i клiтку з ламою вiднесли нагору до будинку. До коньяку я не торкався, бо спиртного взагалi не вживаю.




VII. ЗАМКНЕНІ ДВЕРІ


Певне, читач зрозумiе, що, оскiльки геть усе довкола було для мене дивним i оскiльки я пережив так багато несподiваних пригод, я спочатку i не мiг помiтити незвичайностi окремих явищ. Я пiшов за клiткою з ламою, та раптом мене наздогнав Монтгомерi й попросив не заходити за мур. Я помiтив, що пуму в клiтцi й частину ящикiв так само залишили перед входом до кам’яноi загорожi.

Обернувшись, я побачив, що баркас уже зовсiм розвантажено й витягнуто на берег, а старий прямуе до нас.

– Треба обмiркувати, що робити нам з цим непроханим гостем, – звернувся вiн до Монтгомерi. – То як бути?

– У нього е деякi науковi знання, – вiдповiв той.

– Менi кортить якнайшвидше взятися до дiла – попрацювати над новим матерiалом, – старий кивнув головою на загорожу. Очi його заблищали.

– Охоче вiрю, – не зовсiм лагiдним тоном вiдповiв Мон-тгомерi.

– Ми не можемо пускати його туди, всередину, а будувати йому нову хатину – немае коли. Тим часом i довiрятися з нашими справами не можна.

– Я в ваших руках, – сказав я. Що воно оте «всерединi», я не мав нiякого уявлення.

– І я думав про те саме, – вiдповiв старому Монтго-мерi. – Але ж у мене е кiмната, де однi дверi виходять назовнi.

– Це чудово, – жваво обiрвав його старий, i ми втрьох пiдiйшли до загорожi.

– Менi дуже прикро, мiстере Прендiку, що ми змушенi так утаемничуватися, але ж не забувайте, що ви тут – непроханий гiсть. Наше маленьке господарство мае своi секрети, щось на зразок кiмнати Синьоi Бороди. Насправдi тут немае нiчого страшного для людей iз здоровим глуздом. Одначе, доки ми не знаемо вас ближче…

– Певна рiч, – вiдповiв я, – тiльки дурень мiг би прогнiватись на брак вашоi довiри.

На його суворому обличчi з’явилася ледь помiтна посмiшка, – люди цього похмурого типу посмiхаються самими куточками уст, – i вiн вклонився на знак вдячностi.

Ми пройшли повз головний вхiд до загорожi. Це була велика дерев’яна, кута залiзом брама пiд замком. Бiля неi лежала купа багажу з баркаса. Край загорожi були дверi, яких я не помiтив ранiше. Старий витяг iз своеi засмальцьованоi синьоi куртки в’язку ключiв, вiдiмкнув тi дверi й зайшов усередину. Оцi ключi, це ретельне замикання дверей навiть тодi, коли вони були в нього на очах, – аж надто мене вразили.

Я ввiйшов за ним у маленьку, хоча вбого, та затишно опоряджену кiмнатку; ii внутрiшнi дверi, що вели на бруко-ване подвiр’я, були вiдчиненi. Монтгомерi вiдразу ж iх замкнув. У темному кутку кiмнати висiв гамак. Невеличке без скла вiконце з залiзними гратами виходило на море.

Старий сказав, що ця кiмната буде моiм житлом. Внутрiшнi дверi, що iх «про всяк випадок» вiн замкне ще з того боку, не дадуть менi потрапити у двiр. Вiн показав на зручний шезлонг перед вiкном та на цiлу полицю книг бiля гамака. Це були здебiльшого працi iз хiрургii та видання грецьких i латинських класикiв, мову яких я ледве розумiв. Вийшов старий надвiрними дверима, – певно, не бажаючи вдруге вiдчиняти внутрiшнi.

– Звичайно ми тут iмо, – повiдомив Монтгомерi, а потiм, нiби вiдчувши несподiваний сумнiв, квапливо подався за старим.

– Моро! – почув я його голос.

Спершу це iм’я пропустив я повз увагу, та коли почав гортати книжки з полицi, у мене майнула думка: де я чув iм’я «Моро» ранiше?

Я сiв перед вiкном, дiстав сухарi, що залишилися в мене, i став зi смаком жувати iх. «Моро»?

Кинувши погляд у вiкно, я побачив одного з тих дивних людей у бiлому, котрий саме нiс вiд берега якийсь ящик. Незабаром вiн зник за вiкном. Тодi я почув, як позад мене в замку клацнув ключ. Далi з-за внутрiшнiх дверей долинув гамiр, що здiйняли хорти, приведенi в двiр. Вони й не гавкали, тiльки гарчали й пирхали. Чути було метушливий тупiт iхнiх лап i голос Монтгомерi, який заспокоював собак.

Мене вражала таемничiсть, якою оточили себе цi двое людей, i я задумався й про них, i про iм’я «Моро», що звiдкись було менi знайоме. Але людська пам’ять дуже примхлива, i я нiяк не мiг пригадати, де й за яких обставин я чув його. Потiм думки моi перейшли на незбагненну химернiсть того спотвореного чоловiка, що, обмотаний у бiле, повертався вiд баркаса. Нiколи не бачив я такоi ходи, таких чудних рухiв, як у нього. Жоден iз цих людей, – я пам’ятаю, – не озивався до мене, хоч я помiтив, що бiльшiсть iз них поглядала в мiй бiк, – але якось дивно, наче крадькома, i зовсiм не тим вiдвертим поглядом, що в справжнiх дикунiв. Я не розумiв, якою мовою вони розмовляють. Всi цi люди були навдивовижу мовчазнi, а коли говорили – голос iх звучав рiзко й неприемно. Чого iм бракувало?.. При цьому я згадав очi потворного служника Монтгомерi.

Вiн увiйшов саме тодi, коли я подумав про нього. Одягнений тепер у бiле, вiн нiс невеличку тацю з вареними овочами й кавою. Коли вiн, ставлячи на стiл тацю, ласкаво менi уклонився, я аж вiдсахнувся, отетерiвши вiд подиву: пiд чорними пасмами його волосся я побачив, яке в нього вухо! Воно зненацька з’явилося перед самими моiми очима. Вухо було з гострими кiнчиками, вкрите брунатною шерстю!

– Ваш снiданок, сер, – сказав вiн.

Я не зводив iз нього погляду i не мiг здобутися на вiдповiдь. Вiн повернувся й пiшов до дверей, чудно поглядаючи на мене через плече.

Я провiв його очима, i в цю ж мить пiдсвiдомо, з незбагненноi примхи мозку в пам’ятi моiй невиразно спливла фраза: «Жахи Моро». А чи саме так? Яке ж перше слово? Аж он воно, – пам’ять перенесла мене на десять лiт у минуле, i я враз пригадав: «Жахи Моро»! Якусь мить ця фраза тьмяно вимальовувалась у мене в головi, а тодi нарештi я побачив ii, написану червоними лiтерами на сiруватiй обкладинцi невеличкоi брошури. Читання цiеi брошури хоч на кого навело б жах. Менi пригадалося все ясно, до найменших подробиць, – та вже давно забута брошура знову яскраво постала менi в пам’ятi. Я тодi був ще хлопцем, а Моро мав уже, певне, рокiв п’ятдесят. Це був учений-фiзiолог, досить вiдомий у наукових колах багатством своеi уяви i гострою прямотою своiх поглядiв. Чи це був саме той Моро? Вiн опублiкував кiлька разючих фактiв переливання кровi та ще був широко знаний як автор праць про вiдхилення в загальному розвитковi органiзму. Та раптом цю блискучу кар’еру було обiрвано. Вiн мусив залишити Англiю. Якийсь журналiст пiд виглядом лаборанта дiстався до його лабораторii, маючи намiр зробити згодом сенсацiйнi викриття. Завдяки неймовiрнiй випадковостi, – якщо справдi то була випадковiсть, – його жахлива брошура набула гучноi популярностi. Саме в день ii надрукування з лабораторii Моро втiк облуплений, пошматований собака.

Був тодi кiнець лiта, у пресi затишок, – отож вiдомий видавець, двоюрiдний брат тимчасового лаборанта Моро, вирiшив хоч цим схвилювати громадську думку. Вже не вперше ця сама «громадська опiнiя» повставала супроти експериментальних дослiджень. Доктора Моро просто вигнали з краiни. Може, так i слiд було зробити, тiльки ж надто вже благенька пiдтримка його з боку iнших експериментаторiв, а так само й те, що мало не всi вченi колеги позрiкалися його, – все це заслуговувало найтяжчого осуду. Щоправда, деякi з його дослiдiв – коли вiрити звiтовi журналiста, – були занадто жорстокi. Та проте йому, можливо, й пощастило б дiйти миру з громадськiстю, якби вiн припинив своi дослiдження, тiльки ж вiн не пристав на те. Зрештою так би вчинила бiльшiсть людей, що вже скуштувала чару дослiдництва. До того ж вiн не мав родини, – отже, мiг дiяти, як йому заманеться.

Я впевнювався, що це був саме той Моро. Все свiдчило на користь такоi думки. Я збагнув тепер, для чого було привезено пуму та iнших тварин, що потрапили з рештою багажу до загорожi, i зрозумiв, що означае той дивний, невиразний, ледве знайомий запах, який досi менi тiльки пiдсвiдомо вчувався. Це був антисептичний запах операцiйноi кiмнати. Я почув, як десь за стiною закричала пума; заскавулiв собака, так наче його били.

Але певно, що для людини, тим паче, коли вона цiкавиться наукою, вiвiсекцiя не е настiльки жахливою, щоб ii аж так утаемничувати! Думки моi нараз перестрибнули на iнше, i знову постав передi мною служник Монтгомерi, його гострi вуха й очi, що свiтилися в темрявi. Я споглядав простерту перед моiм зором зелену морську далечiнь, яка пiнилась пiд легким вiтерцем, i неймовiрнi подii останнiх днiв спливали одна за одною в моiй пам’ятi.

Що воно все це означае? Ця замкнута загорожа на пустельному островi, цей вiдомий вiвiсектор i цi скалiченi та спотворенi люди?




VIII. КРИК ПУМИ


Десь близько години дня моi думки й пiдозри були обiрванi приходом Монтгомерi. Його дивний служник, що ввiйшов за ним, принiс на тацi хлiб, якiсь овочi та ще щось iстiвне, пляшку вiскi, кухоль води, три склянки й три ножi. Я скоса зиркнув на це чудне створiння й побачив, що воно спостерiгае за мною своiми на диво метушливими очима. Монтгомерi сказав, що пополуднуе разом зi мною; Моро ж не прийде, бо не мае часу.

– Моро? – запитав я. – Це iм’я менi знайоме.

– Сто чортiв! – вигукнув вiн. – Який же я осел, що прохопився перед вами! Треба ж було подумати! Ну, та дарма. Це вам буде ниткою до з’ясування наших таемниць. Ви п’ете вiскi?

– Дякую, я не вживаю спиртного.

– Я б теж хотiв… Та пiсля бiйки кулаками не махають! Оця клята штука й загнала мене сюди. Вона та ще одна туманна нiч. Тодi менi видалася щастям пропозицiя Моро поiхати з ним. Дивна рiч…

– Монтгомерi, – раптом випалив я, коли служник причинив за собою дверi, – чому в нього такi гострi вуха?

– До бiса! – вилаявся вiн, не встигши пережувати iжу, а потiм, хвилину здивовано дивлячись на мене, запитав: – Гострi вуха?

– Еге ж, iз гострими кiнчиками, – вiдповiв я по змозi спокiйнiше, хоч сам ледве переводив подих, – i вкритi темною шерстю.

Монтгомерi задумливо налив собi вiскi з водою.

– Менi завжди здавалося, що його вуха прикритi волоссям.

– Я побачив iх, коли вiн схилився, ставивши на стiл каву. І в нього очi свiтяться в темрявi.

Спiврозмовник мiй тим часом уже встиг отямитись вiд несподiваного запитання.

– Отож i я гадав, – промовив вiн трошки шепелявим голосом, – що з вухами в нього не зовсiм гаразд, бо вiн усе прикривае iх чуприною. Який же вони мають вигляд?

Було ясно, що Монтгомерi просто викручуеться, але брехуном не можна було його назвати.

– Вони з гострими кiнчиками, – сказав я, – невеличкi й порослi шерстю, так-так, шерстю. Та й взагалi ця людина – одна з найдивнiших iстот, якi менi доводилося бачити в життi.

Пронизливий i хриплий страдницький крик тварини долинув до нас iз загорожi. З глибини й сили цього крику було зрозумiло, що це пума. Я помiтив, як Монтгомерi здригнувся.

– Так… – озвався вiн.

– Де ви його знайшли?

– Е-е… Та нiби у Сан-Францiско… Вiн i справдi бридкий. І трохи пришелепуватий. От не пригадую вже, звiдки вiн. Та я до нього звик. І вiн до мене. А чим, власне, вiн вас так уразив?

– Та вiн весь якийсь протиприродний, – вiдповiв я. – Щось у ньому е таке… Не подумайте, що я дуже вередливий, але близькiсть його викликае в менi якусь огиду, аж здригаешся, наче вiд дотику чогось нечистого…

Монтгомерi, переставши iсти, зауважив:

– Дурницi, я цього не помiчаю.

І взявся знову жувати.

– Менi таке й на думку не спадало, – сказав вiн. – Але, видно, команда шхуни це вiдчувала…. І як же вони його цькували! Ви ж бачили, як той капiтан…

Раптом удруге почулося виття пуми, ще бiльш страждальне. Монтгомерi стиха вилаявся. Я вже хотiв спитатися у нього про тих людей, яких бачив на березi, коли це знову закричала нещасна звiрина, цього разу короткими й уривчастими звуками.

– А тi вашi люди, що були на березi, – все-таки почав я, – до якоi раси вони належать?

– Бравi хлопцi, га? – неуважно вiдповiв Монтгомерi, з кожним криком пуми все бiльше насуплюючи брови.

Я замовк. А з-за муру долинув зойк iще жахливiшоi розпуки. Монтгомерi зиркнув на мене похмурими сiрими очима й пiдлив собi вiскi. Потiм спробував перевести розмову на алкоголь, запевняючи мене, що тiльки з його допомогою вiн урятував менi життя. Здаеться, вiн хотiв пiдкреслити, що саме цьому я завдячую своiм життям. Вiдповiдав я неуважно. Полуденок невдовзi скiнчився, i служник з клиноподiбними вухами поприбирав зi столу. Монтгомерi вийшов. Вiн насилу мiг приховати свое роздратування вiд крику пуми, пiдданоi вiвiсекцii. Заявивши, що в нього щось не гаразд iз нервами, вiн пiшов, тим самим тiльки посвiдчивши слушнiсть моiх пiдозр.

Крики тварини й справдi страшенно дратували. По полуднi вони стали ще гучнiшi. Спочатку вони тiльки рiзали вуха, а далi й остаточно вивели мене з рiвноваги. Я вiдкинув школярськi переклади з Горацiя, якi пробував був читати, i, зцiпивши кулаки й кусаючи губи, став ходити по кiмнатi.

Потiм я пробував затикати собi пальцями вуха. Але верещання це не переставало шарпати менi нерви. Нарештi цi крики пройнялися такою безмежною мукою, що неможливо було залишатися в кiмнатi. Я вийшов на свiже повiтря, пiд заспокiйливе промiння надвечiрнього сонця, i, проминувши головнi ворота, що як i ранiше були замкненi, повернув за рiг огорожi.

Надворi крики чутно було ще дужче. Немовби всi страждання свiту злилися в один цей голос. Можливо, – я не раз про це думав згодом, – якби, скажiмо, в сумiжнiй кiмнатi хтось мовчки терпiв подiбнi муки, – я сприймав би це значно легше. Однак коли страждання мае голос i сiпае нам нерви, – лише тодi нашу душу опановують такi жалощi. Яскраво сяяло сонце, лагiдний морський вiтерець колихав зеленi вiяла пальм, – та свiт, здавалося, поринув у похмурий хаос, був сповнений чорних i кривавих примар, аж доки я вiдiйшов так далеко вiд загорожi, що звiдти вже не долинав жоден звук.




XI. ЩОСЬ У ЛІСІ


Я продирався чагарником, що рiс на схилi пагорба за огорожею, сам не знаючи, куди йду. Згодом проминувши цiлий гайок струнких дерев, я опинився по той бiк пагорба, де внизу вузеньким вибалком протiкав струмок. Я зупинився й прислухався. За пройденою вiддаллю, а може, й за густим листям дерев звукiв од загорожi тут не було чути. Тиша стояла непорушна. Раптом з шелестом вигулькнув кролик i щодуху дременув по схилу. Не знаючи, що далi робити, я присiв у затiнку на узлiссi.

Мiсце було прегарне. Буйнi заростi обабiч приховували струмок, i тiльки в одному мiсцi трикутною латкою виблискувала водяна гладiнь. На тiм боцi в синюватому серпанку виднiли непролазнi хащi дерев i витких рослин, а над ними – спокiйна блакить неба. Де-не-де бiло й малиново цвiли якiсь невiдомi квiти. Хвилину погляд мiй блукав довкола, а потiм я повернувся думками до того дивного слуги Монтгомерi. Та надмiрна спека заважала розмiрковувати, i незабаром мене взяла дрiмота.

Не знаю, чи довго я так прокуняв, тiльки раптом вивiв мене з цього стану якийсь шурхiт у зеленiй гущавинi за струмком. Спочатку я побачив, що хитаються верхiв’я тростини й папоротi. Потiм на берег вийшла якась iстота, – з першого погляду важко було розпiзнати, що воно таке. Створiння те нагнулося й почало пити воду. Тiльки тодi я побачив, що це людська iстота, але вона чомусь рачкувала, наче тварина!

На нiй була якась синя одежина, шкiра ii – бронзового кольору, а волосся – чорне. Мабуть, незвичайна потворнiсть була притаманна всiм тутешнiм остров’янам. Я чув, як та людина хлебтала воду.

Я весь подався вперед, щоб краще ii розгледiти. Грудка лави, зрушена моею рукою, покотилася по схилу. Людина з винуватим виглядом зиркнула вгору, i нашi очi зустрiлися. Вона миттю схопилася на ноги i, не спускаючи з мене погляду, незграбним помахом руки витерла рот. Ноги в цiеi iстоти були майже вдвiчi коротшi за тулуб. Отак ми стояли, мабуть, добру хвилину, розгублено дивлячись одне на одного. Та раптом вона шаснула в кущi, кiлька разiв ще пильно озирнувшися, i шелест листя поступово завмер у далечинi. Довго пiсля того, як вона зникла, я сидiв та дивився iй услiд. Вiд мого дрiмотного спокою не залишилося й слiду.

Щось шелеснуло в мене за плечима; я швидко оглянувся i встиг помiтити, як промайнув бiленький хвостик сполоханого кролика, що вже зникав за вершиною пагорка. Я зiрвався на рiвнi ноги.

Поява тiеi потворноi напiвдикоi iстоти свiдчила, що це вiдлюддя не таке вже й пустельне. Я нервово озирався навкруги, шкодуючи, що не маю нiякоi зброi. Потiм менi спало на думку, що ця ж людина була в синiй одежi, а не гола, як дикуни, i я намагався переконати себе, що то в неi тiльки вигляд хижий, а сама вона – миролюбна.

Та все ж таки ii поява позбавила мене спокою. Я пiшов лiворуч схилом пагорка, приглядаючись до прогалин мiж струнких стовбурiв дерев. Дивно, чому ця людина рачкувала, та ще й пила воду iз струмка просто ротом?.. Нараз почувся крик якоiсь тварини. Я подумав, що це, мабуть, пума, i повернув у бiк, протилежний тому, звiдки долинув крик. Так спустився я до струмка, перебрiв його i рушив далi через чагарник.

Несподiвано увагу мою привернула якась червона пляма на землi. Пiдiйшовши ближче, я побачив, що це чудернацький зморшкуватий гриб, подiбний до лапатого лишаю. Тiльки я доторкнувся до нього, вiн одразу розплився у водяний слиз. Пiд тiнню пишноi папоротi я побачив неприемну картину – на землi лежав iще теплий труп кролика з вiдiрваною головою. Його обсiли зеленi мухи. Я зупинився, вражений видовищем розбризканоi кровi. Отож один iз прибульцiв на острiв уже загинув не своею смертю!

Жодного iншого знаку на трупi не було. Виглядало так, наче кролика просто впiймали й вiдiрвали голову. Дивлячись на це пухнасте, ще не застигле тiльце, я мимохiть замислився, як таке могло трапитись. Невиразний страх, який збудила в менi ота напiвлюдська iстота бiля струмка, ставав дедалi вiдчутнiшим. Я почав усвiдомлювати, як небезпечно блукати тут, серед невiдомих менi мешканцiв. Гущавина довкола нараз наче зовсiм змiнилася. У кожному закутку чатувала засiдка, за кожним шурхотом чулася загроза, нiби якiсь незримi створiння чигали на мене.

Я вирiшив вертати назад. Круто обернувшись, я прожогом, мало не в розпачi, кинувся бiгти через гущавину, прагнучи щонайшвидше вибратися на вiдкритий простiр.

Зупинився я вчасно, бо мало не вискочив на галявину, яка утворилася, мабуть, вiд вiтролому. Буйна памолодь уже почала боротися за вiльне мiсце, а позад неi суцiльним муром височiли дерева, облiпленi виткими рослинами; густо росли гриби та розмаiтi квiти. Передi мною, на вкритому лишаем стовбурi поваленого дерева, пiдiбгавши ноги, сидiло трое потворних створiнь. Мого наближення вони ще не помiчали. Одне з них скидалося на жiнку, двое – були чоловiки. Якщо не зважати на шматки червоноi тканини, що оповивали iм стегна, вони були голi. Шкiра iхня була рожевувата на колiр, – у жодного дикуна я не бачив подiбноi. Масивнi обличчя були без пiдборiдь, лоби занадто опуклi, а на головах стирчало рiденьке щетинясте волосся. Я нiколи не бачив таких твариновидих людей. Вони розмовляли, чи, певнiше, один iз них говорив до iнших, i всi трое так захопилися, що нiхто й не помiтив, як я надходжу. Вони хитали головами й погойдувались iз боку на бiк. Потворний чоловiк так швидко сипав словами, що я, навiть чуючи iх, не спромiгся будь-що второпати. Скидалося на те, що вiн править якiсь теревенi. Згодом його голос став iще верескливiший. Розвiвши руки, вiн схопився на ноги.

Решта схопилися також i, розводячи й собi руками, заходилися вторити йому, похитуючись у такт пiснi. Впадали в око iхнi надзвичайно куцi ноги та худi довгi ступнi. Всi трое повiльно заходили в танку, незграбно притупуючи ногами i махаючи руками. Якийсь примiтивний мотив можна було вловити в iхнiй ритмiчнiй скоромовцi з приспiвом «ва-лула» чи «балула». Очi iхнi блищали, на потворних обличчях сяяла дивна радiсть, а з безгубих ротiв текла слина.

Спостерiгаючи цi смiшнi, чудернацькi рухи, я нарештi ясно зрозумiв, чим, власне, так неприемно вони вразили мене i збудили суперечливi вiдчуття чогось дуже незвичного й водночас дуже знайомого. Цi три iстоти, захопленi виконанням свого таемничого обряду, мали достеменно людську подобу, i разом з тим було в них щось вiд тварини. Незважаючи на свою людську зовнiшнiсть i на лахмiття одежi, кожне з них мало на своiм ествi вiдбиття чогось тваринного, що виявлялося в рухах, у поводженнi, в якiйсь невловимiй схожостi на свиню.

Я стояв, приголомшений цим вiдкриттям, i найжахливiшi пiдозри закружляли вихором у мене в головi. Чуднi iстоти почали одна за одною пiдстрибувати й рохкати. Одне створiння послизнулося й на мить стало на всi чотири, перш нiж пiдвестися. Проте й цiеi митi було досить, щоб помiтити його тваринну суть.

Я тихенько повернувся й шаснув у кущi, холонучи вiд самоi лише думки про те, що трiск гiлки або шелест листя може викрити мене. Минуло чимало часу, поки я зважився йти вже вiльнiше.

Мене турбувало тодi едине – вiдiйти чимдалi вiд тих огидних створiнь, i я й незчувся, як вибився на ледь помiтну стежку, що пролягала мiж деревами. Перетинаючи галявину, я вiд несподiванки аж здригнувся, завваживши помiж дерев чиюсь пару нiг. Хтось крадькома йшов паралельно зi мною на вiддаленнi якихось тридцяти ярдiв. Його голову й верхню частину тулуба закривало густе листя витких рослин. Я рвучко зупинився, сподiваючись, що те створiння не помiтило мене. Та в цю ж мить зупинилося й воно.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/gerbert-uells/mashina-chasu-57623749/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Сноски





1


Саймон Ньюком (1835–1809) – американський астроном.




2


Гастiнгс – мiсто на пiвденному сходi Англii. Бiля цього мiста 1066 р. сталася битва мiж англосаксами i нормандськими завойовниками.




3


Арчiбальд Розберi – британський прем’ер у 1894–1895 pp.




4


Чарлз Г. Аллен (1848–1899) – англiйський письменник i природознавець.




5


Джордж – Г. Дарвiн (1845–1912) – англiйський астроном математик, син Чарлза Дарвiна.




6


Каролiнги – династiя франкських королiв. Пiсля смертi Карла Великого, найвiдомiшого представника цiеi династii, держава Каролiнгiв занепала.




7


Томас Карлейль (1795–1881) – англiйський iсторик i есеiст.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения